реферат скачать
 

Вільні економічні зони в Україні та міжнародний досвід їх створення

технологічні парки зони експортного виробництва, спеціальні економічні зони

Всі наведені точки зору на типологію ВЕЗ, без сумніву, мають внутрішню

логіку та дозволяють під різними кутами зору осмислити феномен ВЕЗ Можна

вважати досить корисним подібне різномаїття підходів, оскільки в процесі

відстоювання власних точок зору автори наближаються до істини

Пропонується наступна класифікаційна схема СЕЗ (рис. 1). Спеціальні

(вільні) економічні зони поділяються на окремі типи залежно від географії

розташування, характеру об"єкта зонування, взаємодії з позазональною

економікою, масштабами та значущістю вірішуваних проблем, функціональною

спрямованістю

Так, залежно від місцерозташування відносно державних кордонів, ВЕЗ

розподіляються на внутрішні (розташовані у внутрішніх районах країни) та

зовнішні (розташовані базпосередньо на кордоні)

Згідно з характером взаємодії з економікою приймаючої держави слід

розрізняти зони інтеграційного (в механізм зони закладено принцип тісної

взаємодії з суб"єктами підприємництва поза межами зони) та анклавного типу

(зона функціонує в просторі, що є замкненим відносно позазональної

господарської системи та відкритим для зовнішніх зв'язків) Зони анклавного

типу є антиподом інтеграційних, створюються переважно для максимізацп

зовнішнього притоку товарних та фінансових ресурсів, локалізуються на

невеликій за розміром території та в процесі діяльності мінімально

взаємодіють з рештою економічного простору приймаючої держави, їх механізм

найбільш наближений до умов та законів світового ринку, дозволяє зменшити

ступінь залежності ВЕЗ від позазонального економічного простору та

інерційної системи управління Це забезпечується як адміністративними так і

економічними заходами Останні повинні переважати, оскільки мають внутрішні

стимули саморозвитку та вдосконалення і можуть в подальшому бути

розповсюджені за межі зони

За характером організації зони можуть бути локальними (точковими) та

комплексними Локальною (точковою) визнається та вільна економічна зона, яка

розміщується в межах спеціально визначеної незаселеної території площею до

500 га та має тільки об"єкти забезпечення життєдіяльності зони і є вільною

від забудови.

СЕЗ

|Розташуван| |За | |За | |За | | |За | |

|ня | |характеро| |характером| |масштабом | | |функціонал| |

|відносно | |м об"єкта| |взаємодії | |та | | |ьною | |

|державних | |зонування| |з | |значущістю| | |спрямовані| |

|кордонів | | | |позазональ| |вирішувани| | |стю | |

| | | | |ною | |х проблем | | | | |

| | | | |економікою| | | | | | |

Рис. 1 Класифікаційна схема СЕЗ

Слід враховувати, що розмір території локалізації зони

багатоваріантний, залежить від місцерозташування, вибраного типу ВЕЗ,

заявлених цілей тощо.

У відповідності з функціональною спрямованістю розрізняють:

зовнішньоторговельні, торговельно-виробничі, науково-технічні,

туристичні (або туристично-рекреаційні), банківсько-страхові (або оффшорні

території) та інформаційні зони. Ця класифікація, як і будь-яка інша, має

значною мірою схематичний характер, не охоплює всього різновиду рис та

функціональних особливостей, які в дійсності взаємовпливають, перетинаються

та створюють у поєднанні нові комбінації і структури.

Відповідно до прийнятого 13 жовтня 1992 p. Закону України "Про загальні

засади створення І функціонування спеціальних (вільних) економічних зон"

Україна приєдналася до процесу формування ВЕЗ. Для отримання позитивних

результатів необхідно і у подальшому проводити розробки і детально

опрацьовувати різні аспекти державної регіональної політики стосовно

вільних економічних зон. Тому робота над класифікацією вільних

економічних зон та над окремими типами їх є актуальною проблемою для

сьогодення. На основі цих розробок можна буде на науковій основі

визначитися з перспективами розвитку ВЕЗ в Україні та доцільністю Їх

заснування.

Наводимо детальну характеристику найважливіших з практичної точки зору

(застосування та розповсюдження) слідуючих типів ВЕЗ

-зовнішньоторговельних, торгово-виробничих (виробничих), науково-технічних,

туристично-рекреаційних, банківсько-страхових, оффшорних зон та

територій.

Зовнішньоторговельні зони (ЗТЗ)- це вільні економічні зони, де товари

іноземного походження можуть зберігатися та обслуговуватися без

сплати мита і митних зборів або з їх відстроченням. Традиційно вони

локалізуються на обмеженій території, що має необхідну транспортно-

складську інфраструктуру та сучасні системи комунікації. Як правило, це

крупні морські або річкові порти, залізничні вузли, аеропорти, перетини

магістральних доріг. Формуються вони здебільшого як анклави, що не мають

тісних економічних зв"язків з рештою території приймаючої держави.

У класичній формі ЗТЗ є виключно комерційно-транспортними утвореннями

та обмежуються такими функціями: транспортне обслуговування, складування,

збереження та обробка товарів, спрямована на забезпечення доброякісного

зберігання, покращання зовнішнього оформлення та ін. Але

зовнішньоторговельні зони "класичної" форми, хоча й існують у світі, не є

досить вагомим утворенням серед ВЕЗ. Як правило, перевага надається

виробничим операціям і зонам, що концентрують на собі досить широкий спектр

функцій.

У традиційному розумінні зовнішньоторговельна зона являє собою частину

території приймаючої держави, де товари Іноземного походження можуть

зберігатися, продаватися, купуватися без сплати звичайних митних зборів або

з їх відстроченням, тобто з точки зору митного режиму знаходяться поза

межами державних митних кордонів.

До ЗТЗ, як правило, відносять вільні митні, експортно-імпортні,

транзитні, зони франко, безмитні зони, а також в окремих випадках -зони

прикордонної торгівлі.

Зона франко - це територія, на якій зберігаються та продаються товари,

що ввезені на територію приймаючої країни або вивезені з неї, і такі, що

прямують транзитом, та яка має спеціальний пільговий режим здійснення

зовнішньоторговельних операцій. У зоні франко компанії, що займаються

експортом та імпортом, мають право безперешкодно ввозити та

вивозити товари, їх перевантажувати, складувати (як правило, терміном

до 1 року без сплати податків), покращувати споживчі властивості,

сортувати, розфасовувати, переупаковувати, продавати оптом і в роздріб,

маркувати, займатися виставочною діяльністю, здійснювати ремонт та інше

необхідне обслуговування транспортних засобів.

Існують відмінності між поняттями "порто-франко", "зона франко", "пункт

франко", які об'єднуються в загальне поняття зовнішньоторговельної зони.

Поняття "порто-франко" найчастіше використовують у випадках, коли

пільговий режим ЗТЗ розповсюджується на всю або більшу частину території

порту (морського, річкового), на базі якого засновано зону.

"Пункт франко" - це частина території порту, що визначена як безмитна

зона та належить до загальної структури порту, який зонального статусу не

має.

Поняття "порто-франко" в процесі історичного розвитку вийшло за

змістовні рамки "вільної гавані" щодо крупних портів. У сучасному розумінні

ЗТЗ має властиві їй характеристики спеціального митного режиму і може

створюватися на базі крупних транспортних вузлів, перевалочних пунктів,

поблизу магістральних доріг.

Транзитні зони є елементом загальної структури ЗТЗ та представляють

митні анклави, що обслуговують переважно транзитну торгівлю.

Безмитні магазини (duty & tax free shop) - це локальна ВЕЗ у формі

підприємства роздрібної торгівлі, що розташоване на території міжнародних

транспортних засобів (порти, аеропорти, митні пункти, прикордонні переходи

тощо) та діє екстериторіально (тобто поза межами митних кордонів і

режимів).

Крім того, існують зони прикордонної безмитної торгівлі, для яких

передбачено стимулювання операцій товарообміну на рівні місцевих

товаровиробників і торгових організацій, що дозволяє розширити асортимент

товарів та прискорити оборот капіталу. Юридичним підгрунтям для створення

подібних зон є взаємна (дво-або багатостороння) угода про безмитну

торгівлю, тобто фактично про формувань "спільного ринку" на локальному

(регіональному) рівні.

Регіональна економічна політика України та місце в ній спеціальних

(вільних) економічних зон

Проблеми регіонального розвитку у різних країнах, незалежно від Їхнього

суспільно-політичного устрою, економічної моделі господарювання, завжди

входять до переліку найважливіших, і потребують обов'язкової державної

підтримки для свого вирішення. Відомо, що значні міжрегіональні соціально-

економічні відмінності є постійним джерелом соціальної та політичної

нестабільності, причинами виникнення сепаратистських рухів і загострень

суспільних відносин.

Накопичені проблеми регіонального розвитку набувають особливої

актуальності для України, яка увійшла в новий етап свого існування у якості

суверенної держави з помітними відмінами у рівнях соціально-економічного

розвитку між окремими її територіями. Наприклад, за показниками, що

характеризують економічний потенціал та розміри грошових доходів на душу

населення, максимальні регіональні відмінності між Закарпатською

і Дніпропетровською областями сьогодні досягають, відповідно, 66 І 90

процентних пунктів (в 1990 вони становили 52 та 25 пунктів). Світовий

досвід свідчить, що досягнення межі відмінності міжрегіональних рівнів від

'ЗО до 50 пунктів є причиною виникнення соціально-політичної напруги серед

окремих регіонів, явищ неконтрольованої міграції населення тощо.

Принципово важливою особливістю регіональної політики країни на етапі

реформування економічних відносин та послаблення державного контролю за

грошово-майновими потоками є необхідність посилення уваги до соціальних

проблем окремих територій та окремих верств населення. Особливу турботу

центральних та місцевих органів управління повинні викликати категорії

населення, які в умовах кризового розвитку економіки найбільш серйозно

постраждали від наслідків переходу до ринкових відносин, насамперед, в

результаті значного спаду виробництва у ключових галузях промисловості,

згортання невиробничої сфери та Ін.

Актуальність та складність вирішення соціальних питань конкретних

категорій працівників пояснюється і тими обставинами, що темпи падіння

матеріального добробуту населення, як правило, Істотно випереджають обсяги

спаду економічного потенціалу. Аналіз

багатьох даних свідчить, що під час зниження валового внутрішнього продукту

у два рази має місце погіршення життєвого рівня населення, принаймні, у 3-4

рази.

Тому головна увага у регіональній політиці держави на сучасному етапі

реформування економічних відносин повинна бути спрямована на створення

організаційно-правових та економічних умов для забезпечення, в першу чергу,

стабільної роботи підприємств виробничої сфери у кожному регіоні, незалежно

від його масштабу, як основи для вирішення накопичених соціальних проблем.

Глибока економічна криза, що охопила країну з початком перебудовчих

процесів і продовжується сьогодні, недостатній державний вплив на

комплексний розвиток регіонів не сприяли позитивним зрушенням у

територіальних пропорціях, призвели до виникнення подальших відмінностей у

територіальній структурі національної економіки, значно затримали

поступальний хід соціально-економічного розвитку кожного регіону.

Протягом 1991-1997 років відбулося значне зменшення обсягів виробництва

і надання послуг у всіх галузях господарства, але найбільш помітно у трьох

ведучих - промисловості, сільському господарстві, капітальному

будівництві, в яких створюється переважна частка валового внутрішнього

продукту.

Протягом цих років стійкою була тенденція щорічного скорочення обсягів

виробництва промислової продукції у всіх без винятку регіонах.

Якщо за 1991-1996 роки обсяг продукції промисловості в цілому по

Україні скоротився на 50%, то по регіонах найвищими темпи спаду виробництва

були у Волинській (71%), Закарпатській (70%), Львівській (69%), Луганській

(66%), Харківській (64%), Кіровоградській (64%) та Херсонській (63%)

областях (додаток 1.1). Це пов"язано з тим, що в структурі промисловості

зазначених областей переважали підприємства легкої, машинобудівної,

хімічної промисловості, на які припадало найбільше скорочення обсягів

виробництва.

Значне скорочення відбувалося також у чорній металургії, паливній, харчовій

промисловості. З цієї причини у територіальному розрізі найбільше згортання

виробництва промислової продукції відбулося у тих регіонах, де провідне

місце в структурі промисловості займають перераховані галузі. Так, у

Дніпропетровській області обсяг промислової продукції скоротився на 57%, у

Донецькій - на 54, Сумській - на 60, Чернігівській - на 58%.

Внаслідок нерівномірності розвитку кризових явищ по окремих галузях

промисловості, а також різкого підвищення цін на продукцію деяких галузей,

відбулася подальша диференціація промислових потенціалів регіонів та рівнів

їх економічного розвитку. Значно зросла питома вага Дніпропетровської,

Донецької, Запорізької та Луганської областей, де ціни на продукцію

провідних базових галузей зростали найвищими темпами. Якщо у 1990 році

сумарна частка Донбасу та Придніпров"я становила 36.6%, то у 1997 році вона

зросла до 53.2% (додаток 1.1). Тобто сьогодні на чотири області припадає

більше половини всього промислового потенціалу країни, що свідчить не

стільки про нерівномірне розміщення промисловості, скільки про необ"єктивні

реалії економічних процесів через слабку керованість інвестиційною та

ціновою політикою з боку держави.

Натомість частка Інших промислове розвинених областей (Київської,

Львівської, Одеської, Харківської) помітно знизилася внаслідок того, що

потужні машинобудівні комплекси цих регіонів були зорієнтовані на

загальносоюзний ринок і зазнали найбільшого удару від руйнування минулих

економічних зв"язків.

Значно зменшилася питома вага практично всіх західних областей (крім

Рівненської) і по 4-х сьогодні складає менше 1 % кожної, що є свідченням

катастрофічного згортання промислового виробництва, де воно почало "ставати

на ноги" лише у кінці 50-х та у 60-х роках і не наростило потрібного

потенціалу.

1997 рік, на жаль, не став роком стабілізації промислового виробництва

у більшості регіонів. Із 25 мезорегіональних (обласних) комплексів обсяги

промислового виробництва мали тенденцію до зростання проти попереднього

року лише у 12 регіонах. Найбільш помітними були темпи зростання у

Харківській (+8.1%), Хмельницькій (+4.4), Івано-Франківській (+3.2) та

Луганській (+3%) областях, що дає надії на закріплення цієї позитивної

тенденції у 1998 році.

В той же час подальший спад промислового виробництва спостерігався в 13

регіонах, найбільш значний - в Автономній Республіці Крим (-24%), у

Кіровоградській (-22), Одеській (-21.3), Київській (-18.9), Тернопільській

(-16.5%) областях. По цих регіонах потрібно вжити невідкладних заходів з

боку центральних виконавчих

органів для виправлення становища у промисловому секторі і досягнення його

стабільної роботи.

Протягом 1991 -1996 років обсяги виробництва

сільськогосподарської продукції скоротились у всіх 25 мезорегіонах.

Найбільше падіння сталося у Кіровоградській, Запорізькій, Луганській,

Миколаївській областях, Автономній Республіці Крим (понад 50% у кожному

проти 40% по Україні в цілому). Більш помірними темпами спад виробництва

продукції аграрного сектора відбувався у Закарпатській, Івано-Франківській,

Рівненській, Тернопільській та Хмельницькій областях, де темпи падіння

становили від 20 до 35%.

За цей час відбулися деякі зміни у динаміці територіальних пропорцій

аграрної сфери. Зокрема, зросла питома вага Вінницької, Дніпропетровської,

Донецької, Київської, Полтавської, Харківської, Хмельницької, Черкаської

областей, тобто тих регіонів, де важливим напрямом сільськогосподарської

спеціалізації є зернове І цукрове господарство. Знизилася частка таких

регіонів, як Автономна Республіка Крим, Волинська, Житомирська, Запорізька,

Львівська області. В цілому зрушення у територіальних пропорціях стосовно

розвитку сільського господарства були меншими, ніж у розвитку

промисловості.

У 1997 році ситуація у сільськогосподарському виробництві ще залишалася

складною. В Україні дещо зросли обсяги виробництва зерна, соняшнику,

овочів, плодів та ягід. Однак зменшилося виробництво цукрових буряків,

продукції тваринництва, що призвело до загального скорочення валової

продукції проти 1996 року на 1,9%. У більшості областей також не одержано

приросту виробництва валової продукції сільського господарства. Ці дані

свідчать про те, що минулий рік не став роком стабілізації у роботі

аграрного сектора. У цьому році потрібно докласти багато зусиль місцевим

органам влади і виробникам сільськогосподарської продукції для того, щоб

стабілізувати ситуацію в аграрному комплексі і створити необхідні умови для

збільшення виробництва продукції для внутрішніх потреб країни та експорту

за кордон.

Економічна криза, що охопила усі галузі матеріального виробництва, дуже

негативно проявила себе у сфері капітального будівництва. За 1991-1996 роки

обсяги капітальних вкладень у народне господарство України зменшились у 4.4

раза, найбільш помітно у господарство західних областей - у 4.8 раза, в

тому числі у господарство Волинської області - у 7 разів, Закарпатської - у

6 разів. Значне скорочення обсягів капітального будівництва було

характерним для деяких Інших регіонів: у Одеській області - у 6 разів,

Кіровоградській - у 7.2 раза, Автономній Республіці Крим - у 8 разів.

Внаслідок скорочення обсягів капітальних вкладень значно зменшились

обсяги будівництва і введення в експлуатацію об"єктів соціальної та

Страницы: 1, 2, 3, 4


ИНТЕРЕСНОЕ



© 2009 Все права защищены.