реферат скачать
 

Теорія граничної корисності

їхніх учнів укладалися вже багато в чому по-другому і по-різному. Але усе

ж дуже багато чого в роботах російської школи політичної економії,

зв'язувало її з "Капіталом". Більш того, цей зв'язок дозволив російським

економістам випередити закордонних колег на десятиліття в постановці і

рішенні ряду складних проблем економіки. Західна академічна наука ніколи

не приймала Маркса. "Капітал", його вивчення ніколи не входив у програму

західних навчальних закладів. Обрадувані тим, що Е.Бем-Баверк, узяв на ебе

обов'язок детально описати протиріччя III і I томів "Капіталу", академіки

постаралися забути про роботу Маркса Західна наука в результаті пройшла

повз методологію марксистського економічного аналізу, повз разючий по

глибині дослідження довгострокових тенденцій у розвитку капіталізму, повз

теорію суспільного відтворення. /Про негативні наслідки цього говорили

багато пізніше В.В.Леонтьев і Й.Шумпетер/. Інша справа - російські

економісти, навчені методології соціально-економічного аналізу; логікі

категорій товарного виробництва, самі штудировавші "Капітал", готові

проаналізувати його "зсередини", у світлі новітніх досягнень науки і нових

явищ у розвитку товариства. "Капітал", хотіли того російські вчені або

немає, але став одним із джерел формування нової школи, навіть у тому

випадку, якщо він був усього лише приводом для серйозної наукової дискусії.

Щоб спробувати оцінити місце і роль російської школи політичної

економії в науці початку XX в.. , її новаторство, необхідно загалом

пригадати загальний плин західної економічної думки до кінця XIX в. Вчені

кінця XIX - початку XX в. ринулися додати своїй дисципліні характер "чистої

науки", вільної від політики, спроможної звістки дослідження незалежно від

ідеології, від моральних ідеалів аналітика. Широкі перспективи бачилися їм

у застосуванні математичних методів. Не соціальна, і тимчасова

приналежність "економічної людини", а його психологія, поводження, те, як

він здійснює свій вибір - ці аспекти економіки ставали предметом

дослідження на відміну від робіт класиків, що бачили головним предметом

економічної науки з'ясовування природи і причин багатства народів. Праця,

що стала в класиків головним чинником виробництва, творцем багатства

товариства, у нових теоріях став утрачати свою чільну роль. Критикі

піддавалася теорія трудової вартості /цінності/ - основа класичної школи.

Англійський економіст А.Маршалл у книзі, виданої в 1890 р., запропонував і

нову назву теоретичної науки - "економіці" і, певне, навіть самий не

припускав, що воно одержить у XX сторіччі загальне поширення. Якщо вірити

словам російських учених покоління початку XX в., вітчизняна професура два

десятиліття немов би не помічала нових віянь західної науки. Навчені

думати і думати вільно молоді економісти обрали інший шлях, прямуючи

осмислити процеси, що відбувалися на Заході, У сполученні новаторства і

традицій склалася цілком своєрідна теоретична школа, по самій суті своєї, а

не з традиції, що зберегла назву "політична економія", надзвичайною

концентрацією інтелектуальних зусиль, що додала новий імпульс політико-

економічним дослідженням.

Характерно, що економісти російської школи політичної економії зберегли

схильність ряду основних ідей класичної школи. Це проявилося, насамперед,

у тому, що, наслідуючи її традиціям, вони розглядали працю як головний

чинник виробництва /у Економіці це місце вже зайняло підприємництво/. Самі

російські економісти визначену "відсталість" своїх поглядів нерідко

пояснювали моральними принципами. Здебільшого вихідці з різноманітної

інтелігенції, що віддали в юності данина народницьким ідеям, вони не могли

"забути про народ", тим більше в складних для нього умовах російського

капіталізму, що розвивається. І в цьому відношенні вчені російської школи

запропонували так багато цікавого і практично важливого, що майже узвичаєне

зараз уявлення про несумісність економічного і морального починає викликати

серйозні сумніви. Аналіз праці як головного чинника виробництва переростив

у роботах вітчизняних вчених у дослідження соціальних процесів, що

відбувалися в Росії /а марксовська "закваска", отримана від учителів,

дозволила зробити ці дослідження на найвищому теоретичному рівні/. На

жаль, у тезах можна зупинитися лише на деяких, особливо показових

прикладах. Володимир Карпович Дмитрієв - перший російський економіст-

математик, фундатор математичного напрямку в політекономічній школі,

супротивник упровадження соціальних досліджень у "чисту теорію", пише книгу

"Критичні дослідження про споживання алкоголю в Росії". П.Б.Струве її

видає в 1911 р., відмічаючи в Передмові, що ця робота, безсумнівно стане

"керівною працею" у дослідженні цей делікатної і винятково хворий для Росії

того часу проблеми. Дійсно, книга ця рідк--рідкісний, майже унікальний

приклад виходу "високої теорії" у реальне життя, точніше - у саму гущавину

народного життя,

причому в таку проблему, котрої і до нашого часу економісти серйозно не

займаються, а якщо і займаються, те, по мірках дослідження Дмитрієва,

роблять це вкрай поверхово. Статистичний і теоретичний аналіз переростив у

роботі Дмитрієва в дослідження алкоголізму не просто як транедії

особистості, а як трагічного явища народного життя Росії на рубежі двох

сторіч, явища соціального, викликаного "розкрестьянуванням" патріархального

села, ламкої звичного способу життя, вікових його підвалин, цілком не

сумісних з умовами міста, куди масами переселялися сільські жителі. Число

алкоголіків, що росте, нерідко спадкових, викликає в економіста біль і

тривогу за долю нації. /Залишається тільки шкодувати, що дослідження це

так "керівною працею" і не стало/. На відміну від економіці, що

методологічно виключає спеціальні теорії розподілу, у Росії такі теорії

створювалися, і практично узвичаєної серед політекономів була соціальна

теорія розподілу Туган-Барановського, тим більше "влаштовувала" багатьох,

оскільки являв собою розвитий варіант теорії Рікардо. У підручниках

неодмінно був присутній поділ {(Розподіл", і про його структуру можна

судити на прикладі одного із самих популярних підручників, по якому чверть

сторіччя /до середини 20-х років/ пізнавали економічну грамоту росіяни. Це

- "Нариси політичної економії" В.Я.Железнова. У 7-ом ізд. (М., 1912)

роздів "Навчання про розподіл" складався з чотирьох лекцій, три з який були

присвячені заробітній платі й іншим проблемам положення праці у виробництві

(дві глави - про робочий договір із такими, зокрема, проблемами, як історія

робочого законодавства в Англії і Росії; фахові спілки, історія їхньої

діяльності і боротьби в Англії, Німеччини й інших країнах - усього 247

сторінок тексту). "Іншим формам прибутку" - прибули, ренті, відсотку -

була присвячена лише одна лекція - 82 стор. Приблизно таке ж співвідношення

мало місце й у підручнику М.І.Туган-Барановського "Основи політичний

економії". Як очевидно, і тут головним в економіці залишається праця.

/Попутно зауважимо, як багато матеріалу дається Железновим у порівнянні з

іншими країнами. Це не випадок і не особливість даної роботи.

Порівняльний аналіз був характерною рисою і досліджень, і навчальних праць,

і просвітительських видань російської школи/.

Пильна увага економістів російської школи до положення трудящих

/робочих, селянства, дрібних товаровиробників/ призвело їх до розробки

цілком оригінальних, що не мають аналогів

у світовій економічній літературі теорій кооперації. Остання розглядався

як важливий засіб подолання трудностей капіталізму, що розвивається,

водночас - і навчання премудростям господарювання в ринковій конкурентній

економіці, /хіба це не є прообраз "соціального ринкового господарства"? /.

Робіт із кооперації була написана безліч. Добре уже відомі й у нашій

країні, і за рубежем книги А.В.Чаянова. Великою популярністю в Росії

користувалися праці Пажитнова, Мануйлова й інших авторів. Але не можна,

слідом за самими російськими "кооператорами", не визнати особливу

значимість теоретичної праці М.И.Туган-Барановського. "Роботи Михайла

Івановича з питань кооперації, безсумнівно, потрібно визнати видатними, одн

із кращих не тільки в нас у Росії", - писав Н.Д.Кондратьев у 1923 р.

Здається, що книга "Соціальні основи кооперації", написана в 1916 р., у

період самого розквіту російської школи політичної економії, є зразком її

досягнень у методології /сполучення історичного і теоретичного аналізу;

соціально-економічний підхід; "перевірка теорії ; цілком конкретні

пропозиції в області господарювання/. І також уперше висуваються такі

питання теорії, над якими задумалися західні економісти лише через

десятиліття. Зокрема, ставиться проблема об'єктивного і суб'єктивного в

економіці, меж утручання людей у дії об'єктивних законів. /Цілком чудово

висловлені Туган-Барановським ідеї були підхоплені і розвиті вже в 20-е

роки його учнем Н.Д.Кондратьевим у розробленої їм теорії планування/.

Думка Туган-Барановского про межі "штучних утворень", створених і задуманих

людьми, а не виниклих стихійно в ході розвитку ринкової економіки, була

використана А.Ноувом і Е.Домаром у дискусіях, що проходили в США в 70-х -

80-х роках /звичайно, ХХв. / щодо перспектив виживаності в ринкових умовах

так.наз. підприємств робочої власності/ план "ESOP" - власності робітників

на акціонерний капітал підприємства/. 6. Дуже трагічно склалася доля

досліджень російської школи політичної економії в області мікроекономічної

теорії. Мова йде про двох видатних представників цього напрямку досліджень

В.К.Дмитрієві /1868-1913/ і Е.Е.Слуцком /1880-1948/. Важко сказати,

скільки Нобелевських премій дісталося тим, хто через десятиліття наново

відчиняв /повторював/ їхнього відкриття.

Водночас, саме в області мікроекономіки положення російської науки

виявилося украй важко, тому що на заході в цій сфері йшла найбільше

серйозна критика теорії трудової вартості. У цій області розвивався новий

інструментарій аналізу -математичний і саме сюди вторглись проблеми

ринкового поводження і психології суб'єктів, що хазяюють, розроблювальні

теорією граничної корисності. Аналізуючи ситуацію, що склалася в

російській науці на рубежі сторіч, Дмитрієв відзначав: протягом більш ніж

20 років російська економічна наука "не помічала" психологічного напрямку

-"самого значного по своїх розмірах і наслідкам плину європейської

економічної думки" Перші спроби М.И.Туган-Барановського і В.Ф.Залеського

пробити пролом у "тій стіні, що, відгородилася російська економічна наука

від вторгнення всяких "нововведень" із Заходу", хоча і не мали негайних

"дотикальних наслідків", але виявили чимало прихильників. "Лід був

зламаний: із цього часу не говорити про теорію граничної корисності,

замовчувати її (...) стало неможливо"Праці П.Б.Струве і С.Л.Франка

запропонували російським економістам цікавий напрямок подальшої розробки

теорії цінності - синтез трудової теорії цінності і граничної корисності.

Ідея показалася новому поколінню російських економістів дуже привабливої,

що дозволяє знайти вихід із дуже делікатної ситуації. З одного боку,

виникнула можливість зберегти класичну основу -трудову теорію. З іншого

боку, не визнавати значимість теорії граничної корисності було вже

неможливо. Незалежно друг від друга, вони обрали схожий підхід - синтез

теорій трудової вартості (в інтепретації Рікардо) і граничної корисності.

"Самим значним явищем у прямуванні економічної думки за останні роки був

поворот до чисто теоретичної роботи, ціллю якої усе більш і більш ставиться

синтез основних положень, установлених класичною школою і її

продовжувачами, і школою граничної корисності. Створювали "синтетичні"

теорії цінності і Туган-Барановський, і київський економіст Н.Столяров і

ряд інших дослідників. Проте укладається враження, що істотних результатів

у цьому синтезі зазначені вище економісти не досягли. Незрівнянно більш

успішної була робота в цій області В.К.Дмитрієва. У 1898 р. у друкарні

Московського університету була надрукована перша наукова праця Володимира

Карповича Дмитрієва "Економічні нариси. Випуск перший. Теорія цінності

Д.Рікардо (досвід точного аналізу}". Цією роботою він заявив про себе як

першій російському економісту-математиці. У 1902 р. він публікує

продовження своєї наукової праці - "Економічні нариси. Випуски другий і

третій. Нарис другий. Теорія конкуренції Ог.Курно. Нарис третій. Теорія

граничної корисності". У 1904 р. усі трьох раніше опублікованого

економічних нарису були видані окремою книгою - "Економічні нариси. (Серія

1-я: Досвід органічного синтезу теорії цінності і теорії граничної

корисності)". Дмитрієв припускав підготувати ще одну серію з трьох

нарисів: по теорії ренти, промислових криз і грошового обігу. Планувалося,

певне, створити дуже обставинно пророблені теоретичні основи економічної

науки початку XX сторіччя. Як видно, ці праці написані не були. У всякому

разі, зведень про існування рукописів або публікацій знайти не вдалося. Як

і багато економістів того часу, Дмитрієв ринувся осмислити ту революцію в

науці, що відбувалася наприкінці XIX в., і сполучити новітні теорії -

економічної рівноваги, граничної корисності, граничної продуктивності зі

спадщиною класичної школи. Підхід Дмитрієва певною мірою подібний із

методом А.Маршалла - починається спроба не відкинути класичну спадщину, а

створити на новому фундаменті синтез визначених старих і сучасних ідей,

розвивати їх і створювати нові теорії. Водночас Дмитрієва займають і

зміни, що відбуваються в ринковій економіці, пов'язані з пануванням

монополій, що посилюється. Звідси його інтерес до робіт Курно, одним із

перших досліджуючого ринкові структури. У результаті виникнула цілком

оригінальна праця, суть котрого чітко відбита в підзаголовку "Досвід

органічного синтезу трудової теорії цінності і граничної корисності".

Використовуючи математичні методи для аналізу теорії цінності Д.Рікардо і

так називаної "догми Сміта", Володимир Карпович зумів "зняти" багато

зауважень критиків Рікардо, що дорікали його, зокрема, у суперечливості

окремих позицій (наприклад, трактувань ціни і прибули). Такий підхід до

спадщини попередників, метод аналізу їхніх праць якоюсь мірою перегукується

з роботами відомого сучасного неорікардинця П.Сраффи з Кембриджа, у тому

числі з його книгою "Виробництво товарів за допомогою товарів". Істотний

інтерес подають, навіть і в наш час, висловлені Дмитрієвим розуміння по

окремих категоріях економічної науки. Так, за рубежем звертають особливу

увагу на теорію невиробничих витрат при конкуренції між підприємцями. На

мій погляд, аналіз Дмитрієва подає особливий інтерес, показуючи собою

рідкісний приклад макроекономічного дослідження конкуренції і монополії, у

ряді аспектів предзахопленну сучасну теорію "трансакціонних витрат" /у

плані постановки питання про витратності ринку/. Учений одним із перших у

світі став досліджувати і зіставляти економічну ефективність цих двох

протилежних за своїм характером ринкових структур, вивчати "необмежену" і

"недосконалу" конкуренцію. Висновки Дмитрієва - необмежена конкуренція

несе економіці додаткові витрати, тобто додаткові суспільні витрати від

утрат виробництва, надлишки запасів, недовантаження потужностей або

надмірної реклами. Вони лише частково компенсуються споживчим прибутком

від цін, менших, чим монопольні. При пануванні монополії народне

господарство в цілому нічого не втрачає: що береться понад необхідні

витрати в споживачів, то надходить у виді надмірно високого прибутку в

розпорядження монополіста. Навпроти, уся сума, що переплачується

споживачем понад необхідні витрати виробництва при пануванні вільної

конкуренції, пропадає для народного господарства безвісти, витрачаясь на

покриття непродуктивних витрат, тобто таких, витрата котрих "не збільшує

загальної суми користі або задоволення". Це підриває, на думку Дмитрієва,

класичне положення, що вільна конкуренція забезпечує найбільшу

продуктивність існуючих засобів виробництва. Роль товарних запасів /як

вважає учений, із неминучістю утворюваних кожним товаровиробником в умовах

необмеженої конкуренції/ він порівнює з посиленим озброєнням держав у

мирний час. Накопичення надлишків товарних запасів є результат боротьби

конкуруючих виробників, кожний із який у своїх діях керується правильним

господарським розрахунком. Утворюється, що "невидима рука", усупереч

твердженням багатьох економістів, аж ніяк не забезпечує узгодженості в діях

виробників товарів. Звідси, робить висновок Дмитрієв, накопичення

надлишків товарних запасів призводить до нестійкості рівня виробництва і в

остаточному підсумку -надвиробництву. У дослідженні цінності і конкуренції

Володимир Карпович широко використовував математичні методи аналізу:

матиматизуя теорію Рікардо, він склав систему лінійних рівнянь, що надалі,

вже в 20-і роки і пізніше, стала прообразом міжгалузевого

балансу - найважливішого в наші дні інструмента вивчення економічних

пропорцій, - і моделі "витрата-випуск". Сучасники Дмитрієва винятково

високо оцінювали його дарування, відзначали значущість його внеску у

світову науку, були упевнені, що "в історії економічної теорії йому

забезпечене почесне місце"."... У небагатій скарбниці "чистої економії"

додалася одна нова теорема, теорема Володимира Карповича Дмитрієва", -

відзначав проф. Н.Н.Шапошніков. І усе ж одне з найважливіших досягнень

Володимира Карповича відзначено не було. Мабуть, і самий автор не міг на

самому початку сторіччя припустити, яке практичне застосування може знайти

запропонована їм при математизації теорії Рікардо система лінійних рівнянь.

Для нього це був усього лише інструмент, необхідний "побічний" продукт

дослідження цінності. Лише в 20-і роки економісти стали розуміти, що ця

система являє собою прообраз міжгалузевого балансу. Основи такого балансу

були розроблені багато пізніше американським економістом російського

походження В.В.Леонтьевим. Отримавша назву "витрата-випуск", його модель

принесла автору Нобелевську премію. (1973р.).

Страницы: 1, 2, 3, 4


ИНТЕРЕСНОЕ



© 2009 Все права защищены.