реферат скачать
 

Рушійні сили єкономічного прогресу

нею національному доході тощо.

На сучасному етапі НТР особливо актуальною є проблема гуманізації техніко-

економічного прогресу, органічного поєднання економічної та соціальної

ефективності, відновлення, збереження і примноження загальнолюдських

цінностей. Для досягнення органічної єдності техніко-економічного,

соціально-економічного і соціального прогресу необхідно, щоб головною метою

їх розвитку була людина, її потреби, інтереси, добробут, розквіт її

сутнісних сил. Тому не випадково 00Н запровадила такий узагальнюючий

показник людського прогресу, як індекс людського розвитку, який містить

обсяг ВВП на душу населення, грамотність і тривалість життя.

2. Рушійні сили і фактори єкономічного прогресу

Розвиток суперечностей — джерело прогресу. Гегель називав суперечність

принципом будь-якого розвитку, саморуху. І справді, існувати — означає

перебувати в русі. З цього погляду рух — це суперечність, єдність

суперечностей. Тому суперечність, по-перше, є джерелом саморуху, його

рушійною силою.

Економічна суперечність — суттєве, закономірне відношення і взаємодія

між протилежними сторонами економічного явища чи процесу, внаслідок якої

вона (суперечність) є їх рушійною силою розвитку, а в гносеологічному

аспекті — основою пізнання сутності економічних законів та категорій.

Виникнення суперечностей спричинене існуванням загальних зв'язків,

залежностей і зумовленостей всередині матеріальної системи, взаємодією

різних сторін, властивостей, тенденцій, якостей у межах суперечностей.

Взаємодія протилежних сторін характеризується їх взаємопроникненням,

взаємозумовленістю, взаємозапереченням. Від сутності кожної зі сторін

суперечності, її структури, характеру взаємозв'язку окремих елементів

залежать відносини між протилежними сторонами, їх взаємна боротьба і

взаємодія.

По-друге, кожна суперечність проходить у своєму розвитку такі

послідовні етапи; тотожність, відмінність, протилежність, конфлікт і

ступінь розв'язання суперечності, перехід її у вищу форму свого розвитку.

Найшвидше економічний прогрес здійснюється на перших трьох етапах еволюції

суперечності. Рух суперечностей відбувається насамперед внаслідок більшої

активності заперечувальної, революційної сторони. Такою стороною у межах

суспільного способу виробництва є продуктивні сили, а з-поміж них головна

продуктивна сила — людина. Тому прогрес суспільства, у тому числі

економічний, — це діяльність людей, які ставлять перед собою мету і

досягають її. В основі цілей людини лежать потреби та інтереси.

На зорі людського суспільства окрема особа не могла вижити в боротьбі з

природою. Тому люди об'єднувалися у ранню первісну общину (первісні комуни)

для спільного збирання дарів природа (плодів, ягід, коренів, дрібних тварин

тощо). Пізніше основною формою їх діяльності стало полювання. Для цього

потрібно було спільними силами виготовляти найпростіші знаряддя праці

(ручне рубило, кам'яну сокиру, спис). Стимулом до праці було просте

задоволення найелементарніших потреб в існуванні, виживанні. Так на ранніх

етапах існування людського суспільства виникла суперечність між

виробництвом і споживанням, що є рушійною силою розвитку виробництва

незалежно від її суспільної форми в межах певного способу виробництва. У

процесі виробництва виникають нові потреби, народжуючи ідеальний образ ще

не існуючих продуктів і, отже, стимулюючи їх виробництво в майбутньому.

З розвитком продуктивних сил, особливо з появою додаткового продукту,

утворенням класів, між виробництвом і споживанням виникають проміжні форми

— обмін та розподіл. Тому одразу за суперечністю між виробництвом і

споживанням виникають суперечності між виробництвом і розподілом,

розподілом і споживанням, обміном і споживанням, розподілом і обміном тощо,

їх розвиток безвідносно до конкретної суспільної форми стає джерелом

економічного прогресу. В межах суспільного способу виробництва вони

набувають специфічних форм розвитку Оскільки людина — суб'єкт продуктивних

сил і виробничих відносин, або відносин економічної власності, і ці дві

сторони способу виробництва є різними сторонами суспільного індивіда, а

відносини між людьми в більшості суспільно-економічних формацій

розвиваються у формі взаємодії між класами, то джерело і рушійні сили

економічного прогресу — взаємодія і боротьба між класами (їх інтересами,

потребами, цілями), соціальними групами, прошарками тощо.

Коли йдеться про взаємодію двох сторін суспільного способу виробництва,

то саме поняття взаємодії вказує на активність кожної з них. Це означає, що

кожен крок у розвитку продуктивних сил загалом або окремого їх елемента

через систему техніко-економічних відносин, організацїйно-економічних

відносин або певні їх сторони впливає на еволюцію виробничих відносин, або

відносин власності, окремі ланки цих відносин. У свою чергу, зміни

виробничих відносин стимулюють (або гальмують) розвиток продуктивних сил.

Але визначальною, активнішою і революційною стороною суспільного

способу виробництва є продуктивні сили. Їх розвитку властиві внутрішні

закони, суперечності. Оскільки змістом продуктивних сил є ставлення людей

до природи, то використання людьми сил природи у процесі праці,

суперечність між людиною і природою, намагання людей пристосувати до своїх

потреб нові джерела енергії, корисних копалин тощо є внутрішнім джерелом

розвитку самої системи продуктивних сил. Ця система в усіх суспільно-

економічних формаціях складалася з робочої сили, засобів праці, предметів

праці, використовуваних людьми сил природи. Суперечності між ними також є

внутрішнім джерелом розвитку цієї сторони суспільного способу виробництва.

Ці суперечності виявляються у формі потреб людей, їх інтересів і мотивів

розвитку (рис. 3).

[pic]

Вихідною точкою перевороту в технологічному способі виробництва, у

взаємодії людини з технікою були засоби праці, а сама промислова революція

почалася з машини-знаряддя, або робочої машини, в текстильній

промисловості. Винайдення такої машини, з одного боку, розв'язало

суперечність між технікою і людиною, оскільки кількість знарядь праці,

якими одночасно орудує робоча машина, звільняється від тих обмежень, які

властиві ручному знаряддю робітника. З іншого боку, поява робочої машини

ввійшла в технічну суперечність із двигуном, що тоді існував, і спричинила

революцію в паровій машині. Поява цієї машини зумовила необхідні

революційні зміни в обробці сировини, зокрема винайдення вовночесальних

машин.

Ці суперечності водночас наповнювалися специфічними соціальними

формами, боротьбою основних класів. Так, боротьба найманих робітників за

підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня тощо змусила

капіталістів впроваджувати нову техніку, щоб позбавити їх змоги вести

страйкову боротьбу або послабити її вплив. Саме таким чином були винайдені

сельфактори у прядінні, вовночесальні та інші машини.

Згодом переворот у технологічному способі виробництва, що здійснюється

в одній із сфер виробництва, зумовлює переворот в інших сферах. Ця

своєрідна ланцюгова реакція в розвитку продуктивних сил відбувається

внаслідок існуючої системи суспільного поділу праці, тісного взаємозв'язку

між різними галузями промисловості, кількісних та якісних пропорцій в їх

розвитку, а отже, дії закону пропорційного розвитку.

У межах системи продуктивних сил важливою рушійною силою є змагання між

людьми в процесі їх спільної праці. Таку ж роль відіграє кооперація праці,

тобто форма організації праці, за якої значна кількість людей одночасно

бере участь в одному і тому ж трудовому процесі і виконує при цьому

різноманітні, але пов'язані між собою операції. Змагання доповнюється

специфічними суспільними формами. Ними за капіталізму є конкуренція (між

робітниками і капіталістами та всередині кожного з цих класів). Значну

самостійну роль з-поміж рушійних сил економічного прогресу відіграють

виробничі відносини, або відносини економічної власності. Оскільки вони

розвиваються відносно самостійно в межах суспільного способу виробництва,

тобто частково незалежно від розвитку продуктивних сил, мають свої

закономірності розвитку, специфічні суперечності, то рух цих суперечностей

стає окремою рушійною силою економічного прогресу. До них належать

суперечності між різними формами власності. Чим більше таких конкретних

форм власності в межах певного способу виробництва, тим сильніші рушійні

сили й джерела економічного прогресу.

Значну, відносно самостійну роль з-поміж рушійних сил економічного

прогресу відіграють і техніко-економічні відносини, зокрема оптимальне

співвідношення між спеціалізацією, концентрацією, комбінуванням виробництва

тощо. Важлива роль в економічному прогресі належить організаційно-

економічним відносинам, зокрема вдосконаленню організаційних структур

управління підприємством, зростанню ефективності праці усіх ланок

управлінського апарату тощо.

Відносно самостійним видом економічних суперечностей у межах

економічної системи є суперечності господарського механізму. До них

належать суперечності в межах ринкового саморегулювання економіки, в межах

державного регулювання (наприклад, між економічними й адміністративними

методами такого регулювання), між ринковими і державними важелями тощо.

Але найважливішою рушійною силою економічного прогресу в межах

суспільного способу виробництва є суперечність між продуктивними силами та

виробничими відносинами, або відносинами економічної власності.

Найдинамічніші елементи продуктивних сил на сучасному етапі — робоча сила,

наука, засоби праці. Тому в процесі свого розвитку вони першими вступають у

суперечність, конфлікт з відносинами власності.

Кожен з елементів, у свою чергу, складається з відповідних компонентів

(наприклад, наука — з фундаментальної і прикладної наук). Компонентами

робочої сили у наш час є рівень освіти, кваліфікації, культури,

психологічний стан тощо. Найдинамічніші та найреволюційніші елементи

робочої сили першими вступають у конфлікт з існуючими відносинами

власності. Це зумовлює процес переростання робочою силою домінуючої у даний

час форми власності, перехід до якісно іншої, розвинутішої форми власності

в межах суспільного способу виробництва. Переростання окремими компонентами

робочої сили, науки тощо певних форм власності й поява внаслідок цього

більш розвинутих форм зумовлюють те, що адекватними для розвитку певного

елемента продуктивних сил, а отже і всієї її системи, стають водночас

декілька конкретних форм власності в межах одного суспільного способу

виробництва.

Такий механізм взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин

передбачає наявність різних форм і методів часткового і тимчасового розв

'язання економічних суперечностей у межах одного суспільного способу

виробництва. Основними методами цього способу розв'язання є, по-перше,

створення якісно нових форм руху для попередніх суперечностей, що означає

водночас певне пристосування виробничих відносин, відносин власності до

рівня й характеру розвитку продуктивних сил. Так, внаслідок загострення

суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами у першій

половині XIX ст. виникає і швидко розвивається акціонерна власність.

Другим важливим методом розв'язання економічних суперечностей

суспільного способу виробництва є економічні кризи. Залежно від їх глибини

і сфери поширення (кризи надвиробництва товарів, фінансові, кризи кредитної

системи та ін.) здійснюється часткове (криза охоплює одну зі сфер

господарства, окремі галузі або їх низку) і тимчасове, або більш повне й

тимчасове розв'язання економічних суперечностей. Через деякий час ці

суперечності знову вступають у фазу власне суперечності, конфлікту,

загострюються до краю і готують нову економічну кризу.

Третім важливим методом розв'язання суперечностей суспільного способу

виробництва є його господарський механізм, і насамперед діяльність держави,

виконувані нею функції. Господарський механізм -це механізм свідомого

використання економічних законів, механізм розв'язання суперечностей

суспільного способу виробництва, послаблення їх гостроти, механізм

узгодження економічних інтересів.

Ще один метод часткового і тимчасового розв'язання економічних

суперечностей — кількісний метод. У процесі переростання продуктивними

силами або їх окремими елементами меж певної форми власності в умовах

певного суспільного способу виробництва спочатку відбуваються переважно

кількісні зміни, тобто нагромадження більшої суми грошей, засобів

виробництва тощо, що створює передумови для розвитку окремих елементів

продуктивних сил. І лише через певний час кількісні зміни зумовлюють появу

нової якості — більш розвинутої форми власності. Розвиток цих процесів

здійснюється відповідно до вимог закону переходу кількості в якість і

навпаки.

Поява якісно нової, більш розвинутої форми власності в межах одного

суспільного способу виробництва означає водночас процес діалектичного

заперечення попередньої, менш розвинутої форми власності, тобто не повне

усунення останньої, а часткове, зі збереженням її позитивних якостей і

одночасним перетворенням на залежну, підпорядковану вищій формі власність.

Так зберігаються позитивні властивості всіх існуючих форм власності,

завдяки чому відбувається пристосування виробничих відносин до рівня,

характеру й структури продуктивних сил, здійснюється економічний прогрес.

Процес такого діалектичного заперечення в межах суспільного способу

виробництва є шостим основним методом розв'язання (часткового і

тимчасового) економічних суперечностей.

Фактори економічного прогресу. В сучасній економічній літературі

поняття "фактори економічного прогресу" і "фактори виробництва" розглядають

здебільшого як тотожні, тобто вважають їх (фактори) джерелами національного

доходу, зокрема прибутку. Водночас ці два поняття під певним кутом зору

ототожнюють з терміном "економічні ресурси".

Фактори виробництва — важливі об'єкти або елементи, які здійснюють

вирішальний вплив на можливість і результати виробництва.

У працях західних науковців ще другої половини XIX ст. (зокрема Ж.-

Б.Сея) міститься теза про те, що трьома основними факторами виробництва,

кожний з яких створює його власникові особливий вид доходу, є капітал,

земля і праця. Згідно з теорією "продуктивності капіталу" кожен із факторів

має фізичну продуктивність, створює свою частину доходу. Капітал, під яким

розуміють переважно засоби виробництва, приносить капіталісту прибуток

(власники грошового капіталу отримують відсоток, а власники підприємницьких

здібностей — підприємницький дохід), земля — ренту землевласникові, а праця

— платню робітникові. Звідси випливає, що кожен член суспільства отримує по

справедливості й експлуатації не існує.

Відомий англійський економіст А.Маршалл на початку XX ст., крім

названих трьох факторів, виділив четвертий — діяльність з організації

виробництва, яка приносить платню управляючому виробництвом. У наш час

окремими факторами виробництва називають також ризик, інформацію, час,

науково-технічний прогрес (економічна реалізація цього фактора відбувається

у привласненні доходу від інтелектуальної власності). Австрійський

економіст К.Менгер найважливішим фактором економічного прогресу вважав

прогрес знання про найефективніше використання факторів виробництва,

ресурсів. Американський економіст Й.Шумпетер головним джерелом прибутку

назвав здійснення підприємцем "нових комбінацій" щодо техніки і технології,

створення нових товарів, освоєння нових джерел сировини тощо (рис. 3).

Останніми роками як окремий фактор стали виділяти екологічний, який може і

сприяти економічному прогресу, і гальмувати його (внаслідок забруднення

навколишнього середовища).

У західній економічній літературі немає одностайності навіть щодо

названих перших трьох факторів виробництва, тобто капіталу, землі, праці.

Так, американський економіст Ф.Махлуп переконаний, що земля як безкоштовний

дар природи не є капіталом.

Факторам виробництва властива певна взаємозамінюваність, що

супроводжується їх різною комбінацією з боку підприємців для зниження

витрат виробництва. Так, у разі надто високої ціни землі під забудову у

великих містах або її обмеженості споруджують висотні будинки — хмарочоси.

Взаємозамінюваність факторів виробництва зумовлена обмеженістю більшості

ресурсів, неоднаковою ефективністю їх використання, різними споживчими

властивостями продукту, конструктивними особливостями виробу.

Марксистська політична економія розмежовує фактори виробництва та

джерела вартості, зокрема додаткової вартості. Єдиним джерелом вартості

визнається праця, а засоби виробництва, у тому числі земля, — речовими

факторами, але лише виробництва споживчої вартості, а не вартості. Робочу

силу при цьому вважають особистим фактором, який також бере участь у

створенні споживчої вартості. Речові фактори виробництва ще називають

природними, об'єктивними, робочу силу — суб'єктивним фактором (рис. 3).

Речові, або об'єктивні, фактори виробництва самі не є капіталом. Вони

перетворюються на капітал лише тоді, коли стають засобом експлуатації

найманої робочої сили, матеріальним носієм певної суспільної форми, тобто

певного виробничого відношення. Так, засоби виробництва — матеріальний

носій постійного капіталу і перетворюються на нього завдяки тому, що від

них та від засобів існування відособлені наймані робітники, які для

забезпечення власного існування та існування своїх сімей змушені найматися

до власника засобів виробництва- капіталіста. Засоби виробництва в руках

дрібного товаровиробника (фермера, ремісника тощо), який не має достатньої

кількості робітників (достатньої, аби не працювати самому), не

перетворюються на капітал. Засоби виробництва є речовим фактором

виробництва, беруть участь у створенні споживчої вартості товарів, але

вартості і, відповідно, додаткової вартості не створюють. Їхня вартість, як

і вартість предметів праці, лише переноситься на новостворений продукт

конкретною працею найманого робітника, а отже, враховується як уречевлена

праця. Наприклад, працею токаря на деталь, яку він виготовив, поступово і

частково переноситься вартість токарного верстата. Внаслідок цього вартість

є сукупністю суспільно необхідної живої та уречевленої праці. Фізичної

продуктивності, тобто здатності самим створювати частину доходу, засоби

виробництва не мають.

Важливо зазначити, що західна статистична наука з усієї сукупності

засобів виробництва, що застосовуються у процесі виробництва, до річного

валового національного продукту зараховує лише перенесену конкретною працею

частину зношених засобів праці (а також вартість сировини, матеріалів та

інших предметів праці), тобто амортизовану частинку. Це також є свідченням

того, що засоби виробництва жодної вартості не створюють.

Чи можливе зближення вищеокреслених поглядів з цієї проблеми? Певною

мірою можливе. З одного боку, внаслідок радикальнішого перегляду

зорієнтованими на марксизм науковцями структури продуктивних сил та

категорії "продуктивність праці", а з іншого — внаслідок певного

Страницы: 1, 2, 3, 4


ИНТЕРЕСНОЕ



© 2009 Все права защищены.