реферат скачать
 

Роль власності у соціально-економічних процесах

економічною (і політичною) владою, вона директивно привласнює частину

доходів суб'єктів економічного процесу (через податки, акцизи, мита і т.д.)

і перерозподіляє їх.

У економічно розвинених країнах державна власність зазнає змін. Вона

все більше використовується у загальнонаціональних інтересах.

4. Муніципальна власність. Поряд з державною муніципальна власність

є різновидом публічної власності. Верховним розпорядником майна

муніципальних підприємств є органи місцевої влади (міські, районні й ін.).

Управління муніципальними підприємствами здійснюється або безпосередньо

муніципальними органами, або через призначених керівників (чи менеджерів).

Створений доход може розподілятися муніципальними органами, керівниками чи

самостійно за участю трудових колективів.

5. Кооперативна власність. В основі цієї форми лежить об'єднання

індивідуальних власників. Але це не арифметична сума індивідуальних

власників, а їхня функціонуюча єдність. Кожний у кооперативі бере участь

своєю працею і майном, має рівні права в управлінні і розподілі доходу.

Кооперативна власність може бути частковою, де визначені частки кожного

учасника в майні кооперативу, чи безчастковою, тобто без виділення і

персоніфікації часткою майна кожного учасника.

У невеликих по розмірах кооперативах не створюються особливі органи

управління. У великих кооперативах створюються спеціальні органи управління

і виділяються спеціальні люди для управління справами кооперативу. У цьому

випадку кількісний ріст породжує якісні особливості, оскільки учасники

кооперативу делегують особливим органам і модулям одне з найважливіших прав

власності — управління і навіть частково функції розпорядження. Тому

необхідно помітити, що протиріччя між функціями і суб'єктами розпорядження

і управління можливі в кооперативній формі, оскільки відбувається

делегування функції управління особливим органом і учасником. По змісту до

кооперативної власності дуже близькі підприємства, що одержали назви

"робочої власності", що утвориться в результаті викупу працівниками

підприємств у приватних власників.

6. Корпоративна форма. Поступово в процесі економічного розвитку

домінуючого значення набула корпоративна форма власності як колективно-

приватна. Корпорації – акціонерні підприємства.

Особливість корпоративної форми власності полягає в тому, що вона, з

одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те

позитивне, що несе в собі приватна власність, – підприємницький інтерес,

ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси – й суспільного

багатства, право безстрокового успадкування тощо. Водночас корпорація долає

обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності.

Зберігаючись у загальній структурі корпорацій, як юридичний інститут

володіння, приватна власність забезпечує себе економічно: вона реалізується

через більш зрілі – колективні – форми організації виробництва. Отже, по

суті відбувається реалізація тези про позитивне заперечення приватної

власності.

Серед переваг корпоративної форми власності є і такі, як виробнича

гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої

належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності.

Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації.

Корпорація не є застиглою формою власності. Вона еволюціонує. Дедалі

більшої ваги набуває якісно нове явище у розвитку корпоративної власності.

Йдеться про передання певної частини акціонерного капіталу найманим

працівникам підприємств, що входять до корпорацій.

Сутність заходів, про які йдеться, полягає в тому, що за рахунок

кредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють

акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції працівників

цієї компанії.

7. Акціонерна власність. У зв'язку із широким поширенням акціонерної

власності в сучасній ринковій і перехідній економіці необхідно більш

детально розглянути природу й особливості цієї форми. Тут об'єктом

власності є не засоби виробництва, а лише цінні папери, які їх

представляють. Ці папери дають безумовне право на частину доходу й умовне

право на участь в управлінні. Але самі по собі ці папери не дають ніякого

права на розпорядження навіть тією часткою майна, що відповідає номінальній

чи ринковій ціні цінного папера. По-друге, номінальне право на участь в

управлінні може перетворитися в реальну можливість тільки для тих, хто

сконцентрував у своїх руках контрольний пакет. З цього погляду акціонерна

форма є видом анонімності власності, що створює великі можливості для

концентрації економічної влади у частини (як правило меншої) учасників.

Акціонерна форма має особливості в порівнянні з приватною власністю. Одна

особливість полягає в тому, що одні приватні власники (власники

контрольного пакета акцій) одержують можливість розпоряджатися не тільки

чужою працею і доходом, але і чужою власністю інших учасників. У цьому

смислі акціонерна власність — своєрідна форма мультиплікативної приватної

власності. При цьому величина мультиплікатора є обернено пропорційною до

частки, що утворює контрольний пакет акцій.

Іншою особливістю акціонерної форми є її асоціативність чи

узагальненість ознак форми власності.

Акціонерна власність — це власність багатьох фізичних (і юридичних)

осіб на єдиний процес присвоєння з нерівномірно розподіленими правами. Одні

фізичні особи мають право на користування майном (засобами виробництва) і

на доход у формі зарплати. Інші фізичні і юридичні особи мають право тільки

на доход (володіння привілейованими акціями). Треті мають право на доход і

участь в управлінні. Окремі учасники акціонерного товариства чи їхня група

можуть сконцентрувати реальні права, що дають економічну владу (через

контрольний пакет). Разом з тим всі учасники акціонерного товариства так чи

інакше поступаються правами управління спеціальному органу і спеціальним

людям, що у великих компаніях, особливо з розпиленим пакетом акцій,

приводить до відокремлення функції управління і концентрації приватної

економічної влади в руках менеджерів. Акціонерна власність по своєму змісту

не укладається в класичні рамки приватної власності. Вона має реальні риси

асоційованої власності багатьох учасників з делегуванням деяких прав і

утворенням структур, що концентрують ці делеговані права.

Отже, акціонерна власність має наступні основні особливості. По-

перше, по складу учасників (власників) вона є змішаною і комбінований

одночасно. Її учасниками можуть бути самі різні юридичні особи (включаючи

державу й іноземних учасників). По-друге, акціонерні товариства створюють

ефект мультиплікативного розпорядження чужим майном і чужими активами,

причому на добровільній основі. Власники контрольного пакета акцій

розпоряджаються реальним майном учасників товариства, що не володіють

контрольним пакетом. По-третє, акціонерна власність породжує ознаки

перехідної форми. По своєму змісту вона сполучає риси приватної і

суспільної власності.

8. Змішані форми. Сучасна економіка характеризується динамізмом,

різноманіттям змін економічних відносин, форм і інститутів. Стосовно до

власності відбувається дифузія різних форм і відносин власності, у

результаті чого ускладнюється внутрішній зміст окремих форм. Усередині

окремих форм з'єднуються риси різних форм власності. Наприклад, усередині

державних підприємств можуть утворитися структури приватнопідприємницького

і кооперативного характеру, і в рамках державних підприємств утворяться

риси різних форм власності. У перехідній економіці України цей процес

торкнувся всіх сфер. Наприклад, різні медичні центри в державних медичних

установах функціонують на приватних чи кооперативних початках. Аналогічні

структури маються й у державних вищих навчальних закладах. Чи, наприклад,

колгоспи і радгоспи перетворені в акціонерні товариства, але продовжують

функціонувати на кооперативних початках, знову об'єднавши виділені

працівникам паї.

Особливим напрямком утворення змішаних форм власності є соціалізація

окремих форм: участь працівників у управлінні виробництвом і розподілом

доходу; участь державних і приватних підприємств у забезпеченні працівників

житлом, медичним обслуговуванням змінює соціальну сферу різних форм

власності.

Не слід ототожнювати змішані форми власності зі змішаною економікою.

Форма власності — це характеристика складної внутрішньої структури окремої

форми власності. Тут у рамках окремої форми сполучаються різні типи

головних правомочностей по праці, управлінню, доходу.

3.2. Економічна теорія прав власності.

У сучасній економічній теорії одержав розвиток цілий напрямок

економічного аналізу, іменований неоінституціоналізмом.. Одною з найбільш

відомих теорій цього напрямку є економічна теорія прав власності.

У витоків теорії прав власності стояли два відомих американських

економісти – Р. Коуз, лауреат нобелівської премії 1991 р., почесний

професор Чикагського університету, і А. Алчіан, професор Лос-анжелеського

університету. Надалі в розробці і використанні цієї теорії брали активну

участь Й. Барцель, Г. Демєєц, Д. Норт, Р. Понзер і ін.

Своєрідність підходу автора цієї, за їхніми словами, «універсальної

мета-теорії» до трактування власності і її використанню в якості

методологічної і загальнотеоретичної основи економічного аналізу полягає в

наступному.

По-перше, у своїх дослідженнях вони оперують не звичним для нас

поняттям «власності», а використовують термін «право власності». Не ресурс

сам по собі є власністю, а «пучок чи частка прав по використанню ресурсу –

от що складає власність»[4].

Повний «пучок прав» складається в наступних одинадцятьох елементах, що

вже згадувалися в попередніх пунктах:

> право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над

благами;

> право користування, тобто право застосування корисних

властивостей благ для себе;

> право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде

забезпечувати використання благ;

> право на доход, тобто право володіння результатами від

використання благ;

> паро суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або

знищення благ;

> право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і

від шкоди збоку зовнішнього середовища;

> право на передачу благ у спадок;

> право на безстроковість володіння благом;

> заборона на використання способу, що наносить шкоду зовнішньому

середовищу;

> право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість

стягнення благ на сплату боргу;

> право на залишковий характер, тобто право на існування процедур

та інституцій, що забезпечують поновлення порушених повноважень.

Результативність власності залежить від реалізації прав власності.

Право власності – це зовнішня форма, що законодавчо, інституціонально

закріплює реальні економічні процеси.

Забезпечення гарантій прав власності і створення умов їх ефективного

забезпечення є фундаментом економічної політики держави. Визначення і

розмежування прав власності фіксують основоположні принципи взаємовідносин

господарських суб’єктів з приводу привласнення об’єктів власності.

Права власності розуміють як санкціоновані суспільством (законами

держави, адміністративними розпорядженнями, традиціями, звичаями і т.д.)

поведінкові відносини між людьми, що виникають у зв'язку з існуванням благ

і стосуються їхнього використання. Ці відносини представляють норми

поводження з приводу благ, яких будь-яка особа повинна дотримуватися у

своїх взаємодіях з іншими людьми чи платити витрати через їхнє

недотримання. Інакше кажучи, права власності є не що інше, як визначені

«правила гри», прийняті в суспільстві. «Права власності – це права

контролювати використання визначених ресурсів і розподіляти виникаючі при

цьому витрати і вигоди. Саме права власності – чи те, що на думку людей, є

відповідними правилами гри, – визначають, яким саме чином у суспільстві

здійснюються процеси пропозиції та попиту»[5]

Друга відмінна риса теорії прав власності полягає в тому, що феномен

власності виводиться в ній із проблеми відносної рідкості, чи обмеженості

ресурсів: «без якої-небудь передумови рідкостей безглуздо говорити про

власність»[6].

Правда, такий підхід не є відкриттям вище названих авторів; уперше він

був обґрунтований ще в 1871 р. австрійським економістом К. Менгером у книзі

«Підстави політичної економії». Власність, писав К. Менгер, своєю кінцевою

підставою має існування благ, кількість яких менше в порівнянні з потребами

в них. Тому інститут власності є єдино можливим інститутом розв’язання

проблем «нерозмірності між потребою і доступним розпорядженням кількістю

благ»[7].

Така невідповідність веде до того, що центральним моментом відносин

власності стає їхній характер. Відносини власності – це система виключень з

доступу до матеріальних і нематеріальних ресурсів. Відсутність виключень з

доступу до ресурсів (тобто вільний доступ до них) означає, що вони – нічиї,

що вони не належать нікому чи, що те ж саме – усім. Такі ресурси не

складають об'єкта власності. З приводу їхнього використання між людьми не

виникають економічні, ринкові відносини.

З погляду авторів теорії прав власності, виключити інших з вільного

доступу до ресурсів означає специфікувати права власності на них.[8]

Зміст і ціль специфікації полягає в тому, щоб створити умови для

придбання прав власності тими, хто цінує їх вище, хто здатний витягти з них

більшу користь.

«Якщо права на здійснення визначених дій можуть бути куплені і

продані, – пише Р. Коуз, – їх зрештою здобувають ті, хто вище цінує

даровані ними можливості виробництва чи розваги. У цьому процесі права

будуть придбані, підрозділені і скомбіновані таким чином, щоб діяльність,

що допускається ними, приносила доход, що має найвищу ринкову цінність»[9].

Таким чином, основна задача специфікації, тобто чіткої визначеності

прав власності, полягає в зміні поведінки суб'єктів, що хазяюють, таким

чином, щоб вони приймали найбільш ефективні рішення. Адже тільки на

власника падають у кінцевому рахунку всі позитивні і негативні результати

здійснюваної ним діяльності. Тому він виявляється зацікавленим у

максимально повному їхньому обліку при прийнятті рішень. Чим краще

визначені права власності, тим сильніше стимул у суб'єкта, що хазяює,

враховувати ті вигоди чи ті збитки, які його рішення приносять іншій особі.

Саме тому в процесі обміну прав власності на ті чи інші блага будуть

передані тому економічному агенту, для кого вони являють найвищу цінність.

Тим самим забезпечується ефективний розподіл ресурсів, оскільки в ході

обміну вони переміщаються від менш продуктивного до більш продуктивного

використання, від осіб, які цінують їх менше – до осіб, що цінують їх

більше.

4. Власність в аспекті Аграрних відносин. Еволюція власності на

землю.

Аграрні відносини в багатьох країнах Європи в ХІХ ст. – на початку

ХХ ст. характеризувалися пануванням великого землеволодіння. Так, в Англії

у 70-х роках ХІХ ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї

землі. У Франції у 1815 р. у руках 0,6 % власників знаходилось 42,3 %

землі, а в 1918 в руках 16 % землевласників було 71,2 % землі. У Німеччині

наприкінці ХІХ ст. на 13 % поміщицьких і фермерських господарств припадало

71,4 % сільськогосподарських угідь.

Значного поширення в цей період набуло фермерське господарство.

Наприклад, в Англії у другій половині ХІХ ст. фермери, орендуючи землю у

лендлордів, наймали близько 1 млн. чоловік, а напередодні першої світової

війни у цій країні налічувалося понад 500 000 ферм, причому найкрупнішим з

них належала третина всіх оброблюваних земель. У Німеччині наприкінці ХІХ

ст. 3 млн. господарств мали менш ніж по 2 Га землі. Основна частина

власників цієї землі перетворилася на наймитів із наділом і орендарів. У

Франції наприкінці ХІХ ст. була поширена дольщина, за якою земля бралася

під заставу, селяни сплачували лихварям величезні проценти, а значна

частина їх ставала лише номінальними власниками землі.

У США панівною формою аграрних відносин було фермерське

господарство. На початку ХХ ст. тут налічувалися 5,8 млн. ферм, що виникли

в основному в наслідок купівлі землі у держави і великих землевласників та

оренди. З них 35 % були орендовані, 23 % – віддані в заставу страховим

компаніям, а 42 % – приватні. Із загальної кількості фермерських

господарств 1 млн. розвивалися як капіталістичні господарства. У них було

зайнято близько 60 % сільськогосподарських працівників, які виробляли понад

5 % усієї продукції. Середня проща великої ферми у 1910 році дорівнювала

2000 Га землі, малої – 1,5 Га.

В Україні у першій половині ХІХ ст. в сільському господарстві

панувала панщинна система. Переважна більшість державних селян у Східній

Україні мали наділи від 0,5 десятин на одну ревізьку душу в Полтавській

губернії до 8,2 десятин у Херсонській губернії. В Західній Україні

мінімальний наділ становив 3,9 десятин. В той же час для забезпечення

потреб сім’ї та сплати податків треба було не менш ніж 5 десятин землі на

одну ревізьку душу. Тому більшість селян Україні не могли забезпечити свій

прожитковий мінімум і змушені були шукати додаткові заробітки.

Після скасування кріпосного права в Галичині у 1848 р. в селян

залишилося менше землі, ніж було до реформи. В Східній Україні в наслідок

реформи в 1861 р. (скасування кріпацтва) у 9 губерніях України селяни

отримали 45,7 % землі, за поміщиками залишилося 46,6 %, церкві та державі

належало 7,7 % землі. В цілому з 48,1 млн. Га земельного фонду надільне

землекористування селян в Україні зменшилось на 27,6 %, а 9,2 % ревізьких

душ залишилися без наділів.

За рахунок купівлі і оренди землі приватне селянське землеволодіння

з 1861 по 1902 рр. зросло у 6,6 рази. До революції 1917 р. кількість

викупленої селянами землі становила 915 млн. десятин. Земля стала товаром,

ціна якого постійно зростала. Так, у Східній Україні в 60 роки ХІХ століття

десятина землі коштувала близько 20 крб., а на початку ХХ століття – до 190

крб.

В наслідок столипінської реформи протягом 1905 – 1915 рр. 48 % селян

на правобережжі закріпили землю в індивідуальну власність, на лівобережжі –

16,5 %, на півдні – 42 %, було утворено 440 тис. хуторів. Протягом 1906 –

1912 рр. в Сибір і на Далекий Схід виїхали близько 1-го млн. осіб з

України, але значна частина з них повернулася. Загалом у цих районах

царської Росії проживало близько 2 млн. українців.

4.1. Розвиток власності на землю у ХХ столітті.

Розвиток аграрних відносин у капіталістичних країнах у ХІХ столітті

відбувався шляхом створення крупних капіталістичних форм, колективних

господарств, скорочення чисельності фермерських господарств, розширення

орендних відносин.

Так. У США кількість фермерських господарств з початку ХХ ст. до

середини 90-х рр. скоротилася з 5,8 млн. до близько 2 млн. На одне

господарство припадає в середньому 180 Га землі. Близько 60 % ферм

господарюють власними силами, наймаючи робітників. З них 1,3 млн. дрібних

фермерських господарств виробляють менше 9 % сільськогосподарської

продукції. У той же час 300 тис. крупних капіталістичних господарств (13,8

%) виробляли в середині 90-х рр. понад 70 % сільськогосподарської

продукції, наймали близько 80 % робочої сили. На кожну з цих

капіталістичних ферм припадало в середньому 1400 Га землі.

Водночас у США налічується близько 5000 кооперативів, які

переробляють і реалізують до 30 % фермерської продукції. У Швеції понад 100

тис. фермерських господарств, переважна більшість яких є членами

сільськогосподарських кооперативів.

У країнах Західної Європи розміри фермерського господарства значно

менші. Так, у Данії, середня за розмірами ферма має 32 Га землі, в

Німеччині – 18 Га, у Бельгії – 15 Га, у Франції – 14 Га, в Італії – 6 Га, у

Греції – 4 Га. Але типовим для цих країн є те, що основну масу

сільськогосподарської продукції виробляють крупні капіталістичні ферми.

Крім того, існування більшості фермерських господарств можливе лише тому,

Що частка різних державних субсидій, які одержує безпосередній фермер,

становить в країнах ЄЕС 50 %, у США – 35 %, в Японії – 75 %. Без такої

допомоги фермерські господарства не змогли б вижити. Так, за підрахунками

німецьких економістів, оптимальний розмір ферми повинен становити 100 Га, а

для створення таких фермерських господарств необхідно мати капітал від 750

тис. до 1 млн.

Значного поширення у розвинутих країнах світу набула оренда –

тимчасове надання землі за плату капіталісту-орендатору або селянину-

працівникові, який не наймає робочої сили. Наприклад, у Франції орендується

більше половини земель, в Англії – близько 40 %, в США 45 % фермерів

орендують землю у державі чи приватних осіб. Мінімальний строк оренди у

Франції становить 25 років. Крім того, землю в оренду не дають у тому

випадку, якщо орендар до моменту припинення оренди не досягне пенсійного

віку, якщо він володіє необхідними знаннями для ведення аграрного

виробництва та ін. В Англії орендар повинен бути віком до 40 років, мати

добре здоров’я, відповідні знання і досвід роботи на землі, необхідний

капітал, отриманий від праці на фермі протягом останніх п’яти років.

Різновидом оренди є сімейна оренда, за якою голова сім’ї передає

свою ділянку землі в оренду за певну плату одному з її членів. У Німеччині

та Англії на цей вид оренди припадає 15 – 20 % усієї землі.

Особливість аграрних відносин у деяких розвинутих країнах світу є

об’єднання сімейних ферм у сільськогосподарські корпорації. Наприклад, у

США в такі корпорації об’єдналися близько 90 % сімейних ферм, а 95 %

корпорацій об’єднують до 10-и ферм.

4.2. Аграрні реформи.

Аграрні реформи – це процес зміни економічних відносин, і на сам

перед відносин власності у сільському господарстві. Оскільки складовими

частинами економічних відносин є техніко-економічні відносини та відносини

економічної власності, матеріальною основою аграрної реформи повинні бути

насамперед зміни у технологічному способі виробництва: впровадження нової

техніки, культура землеробства, нові форми організації виробництва і праці

тощо.

Аграрні реформи включають також перетворення економічної та

юридичної власності на селі, наслідком яких є зміни соціальної структури.

Зміни економічної власності передбачає насамперед зміну суб’єктів

власності, тобто роздержавлення і приватизацію земельної власності,

створення реального плюралізму форм власності, в т. ч. відродження

приватної власності. Щодо колгоспно-радгоспної системи, то аграрна реформа

передбачає паювання землі та основних засобів виробництва, створення

агрофірм, добровільних селянських спілок та ін.

В Україні мета аграрної реформи на землю, формування дбайливого

господаря, використання державної, колективної та приватної форм власності.

Водночас помилковою є орієнтація на переважання приватної власності на

землю як основу аграрних перетворень.

Аграрні реформи у сфері економічної власності – це передусім реформа

ціноутворення, оподаткування, рентних платежів, заробітної плати тощо,

тобто усієї сукупності відносин власності в усіх сферах суспільного

відтворення.

Аграрні реформи у сфері юридичної власності означають зміни у

землеволодінні, землекористуванні і землерозпорядженні. При проведенні

земельної реформи в Україні у цій сфері передбачається:

> визнання права власності на землю і майно кожного члена

колективного сільськогосподарського підприємства;

> можливість формування з розпайованих підприємств приватної

власності на майно;

> утвердження права розпорядження землями, переданими у

колективну власність, та надання земельних ділянок членам

колективу, що побажали вийти з колективного

сільськогосподарського підприємства;

> спрощення процедури передачі земельних ділянок у колективну

власність та постійне користування.

У країнах Центральної та Східної Європи аграрні реформи здійснюються

шляхом заснування акціонерних товариств, ваучерних акціонерних товариств,

державних акціонерних товариств, створення індивідуальних фермерських

господарств, кооперативних та інших.

Переважаючою формою власності у процесі таких перетворень є

колективна. Так, в Естонії у 1991 р. на основі колгоспів та радгоспів було

створено 406 акціонерних компаній, 2 тис. сімейних ферм, більш як 129 тис.

присадибних господарств.

Кооперативи, засновані на приватній власності їх членів на землю (а

також на інші засоби виробництва), не слід відносити до приватної форми

власності. Це початкова форма колективної власності, у якій поєднані

приватні та колективні елементи при переважанні останніх.

5. Висновок

Отже, узагальнивши дану роботу у висновку треба написати:

Суспільна думка завжди приділяла велику увагу проблемі власності.

Спеціальні звертання до неї можна знайти в історичній, філософській і

художній літературі. Багата традиція і матеріал накопичені в юридичній

літературі, у рамках якої склався ряд напрямків у вивченні прав власності.

Власність належить до числа таких понять, навколо яких протягом

багатьох століть схрещуються кращі розуми людства.

Розрізняють соціальні, політичні, морально-психологічні та, навіть,

ідеологічні аспекти власності.

Структура власності, як і будь-якої складної системи, багатобарвна і

різноманітна. Зміни у формах та сутності власності багато в чому

модифікують усю структуру суспільно-економічних відносин. На новому витку

суспільного прогресу має відбутися не просто заперечення приватної

власності, а діалектичне подолання відносин власності взагалі. Ці відносини

мають поступитися місцем принципово іншим системоутворюючим структурам.

Власність як економічні відносини почала формуватися ще на зорі

становлення людського суспільства. На монополізації різних об'єктів

власності тримаються всі найважливіші форми позаекономічного й економічного

примусу до праці.

У соціально-економічній літературі, у тому числі і юридичної, широко

поширене визначення власності як присвоєння індивідом чи колективом коштів

і продуктів виробництва усередині і за допомогою визначеної суспільної чи

форми як самої суспільної форми, за допомогою якої відбувається присвоєння.

У своїй роботі я спробувала узагальнити весь зібраний мною матеріал,

але в процесі розгляду даної теми, у мене виникла величезна кількість

питань, на які я у швидкому майбутньому сподіваюся знайти відповідь.

Список використаної літератури

1. Г. Н. Климко, В.П. Несторенко Основи економічної теорії. Політ-

економічний аспект. Вища школа – Знання. К. – 1997.

2. М. Н. Чепурина, Е. А. Киселева Курс экономической теории. Аса.

Киров – 1994.

3. Дзюбик, Ривак Основи економічної теорії. К. – 1994.

4. С. В. Мочерний Основи економічних знань. Феміна. К. – 1996.

5. Экономическая теория: учебник для вузов. СПб. Питер. 1997.

6. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е издание т.21.

7. С. В. Мочерний Основи економічної теорії. Тернополь 1993.

План.

1. Вступ

2. Ставлення до власності у світі історичної діалектики.

1. Вплив розвитку знарядь праці на диференціацію власності

3. Власність як економічна категорія

1. Форми, види і типи власності

2. Економічна теорія прав власності

4. Власність в аспекті Аграрних відносин. Еволюція власності на землю

1. Розвиток власності на землю у ХХ столітті

2. Аграрні реформи

5. Висновок

Список використаної літератури

Київський інститут інвестиційного менеджменту

Курсова робота з предмету “політекономія”

На тему:

“Роль власності у соціально-економічних процесах”

Київ 2001

-----------------------

[1] Миль Дж. С. Основи политической экономии. – М., 1980. – Т. 1. – С. 378,

382 – 383.

[2] Менгер К. Основания политической экономии. Общая часть. Пер. с нем. –

Одесса, 1903. – С. 55.

[3] Це основано на економічній теорії прав власності, яка більш детально

буде розглянута нижче.

[4] Demsetz H. Toward a theory of property rights – “American Economic

Review”. 1967, V. 57, № 2.

[5] П. Хейне. Экономический образ мышления. С. 325.

[6] Toumanoff P. G. Theory of market failure – “Kyklos”, 1984, v. 37, №4

[7] Менгер К. Основания политической экономии. Австрийская школа

политической економии. М., 1992. С. 79

[8] Термін «специфікація» дослівно означає перерахування подробиць, на які

необхідно звернути особливу увагу.

[9] Коуз Р. Фирма, рынок и право. М., 1993. С. 14

Страницы: 1, 2, 3


ИНТЕРЕСНОЕ



© 2009 Все права защищены.