реферат скачать
 

МЕХАНІЗМ АКТИВІЗАЦІЇ ТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

інтелектуальної власності, тим вищий рівень її суспільного визнання

(матеріального та морального), а відповідно й ширші можливості вибору умов

трудової діяльності.

Нарешті, варто сказати кілько слів про функції використання інтелекту.

Чим унікальніша за своїм змістом інтелектуальна власність, тим

раціональніше і повніше вона використовується тимчасовим власником, тим у

більшій мірі співпадають інтереси власника (працівника) і роботодавця

(хазяїна). Працівник, заінтересований у посиленні творчого наповнення

праці, а роботодавець – у створенні умов для творчої праці, для підвищення

віддачі від працівника.

Зі зростанням ролі інтелектуальної власності змінюється характер

приватної власності на речові фактори виробництва. Вона все більш втрачає

риси індивідуального характеру. Зі зростанням усуспільнення виробництва

капітал все більш орієнтується на виконання суспільних завдань, задоволення

суспільних потреб. І, навпаки, зі збільшенням середнього класу зростає роль

інтелектуальної власності, котра все більш набуває індивідуальних рис. Це

означає, що має місце тенденція до подолання найманим працівником-власником

відчуження від праці.

У процесі ринкового реформування в нашій країні склалася ситуація,

коли перестала існувати будь-яка мотивація праці, бо сама праця перестала

бути джерелом прийнятного існування. Відсутність прийнятного чи більш

високого, аніж ринкове привласнення, призвело до поглиблення відчуження від

праці як діяльності і від її результатів. Це сталося в результаті

перетворення формального відчуження працівника від речової власності

(суспільної власності на засоби виробництва) у реальне відчуження

(формування приватної власності на засоби виробництва).

Мотиви діяльності людини багатозначні і визначаються, як уже

зазначалося, найрізноманітнішими обставинами. Однак, стійкий мотив до праці

зберігається тоді, коли знімається протиріччя між привласненням та

відчуженням, коли людина, її здібність до праці фіксується як найважливіша

умова праці та виробництва. Для позначення цього процесу вчені ввели

спеціальний термін “людський капітал”.

У ході ринкового реформування економіки України роль праці як джерела

доходів не тільки не зросла, але й суттєво скоротилася (про що було сказано

попередньо). Зовсім протилежною є тенденція у розвинутих країнах. Там праця

перетворилася у домінуюче джерело особистих доходів населення, найманих

працівників. Наприклад, у США частка заробітної плати та іншої платні

(жалування) у ВНП виросла з 1900-1909рр. з 55 % до 70,8 у 1989-1990 рр.

Частка доходів самостійно зайнятих зменшилася за цей же період з 23,7 % до

6,8 %, а від ренти – відповідно з 9 % до 1,1 %.1

Посилення відчуження людини від власності як привласнення, як це

передбачалося в нашій країні, чинить перепони формуванню дієвого ринкового

механізму активізації трудової діяльності. Процес формування мотивів

трудової діяльності (механізм мотивації праці) не можливий без відновлення

прав власності на робочу силу і поєднання праці із засобами виробництва

через володіння інтелектом, без зняття протиріччя між привласненням та

відчуженням, без перетворення праці у домінуюче джерело привласнення

доходів.

2.2. ТРАНСФОРМАЦІЯ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ ТА ЗМІНИ СПІВВІДНОШЕННЯ У СИСТЕМІ

ФОРМ ДОХОДУ.

Упродовж останнього десятиріччя, мабуть, можна вести мову про те, що

приватна власність на робочу силу стає домінуючою формою власності. В

останні роки зарплатоємкість усе частіше розглядається як важливий показник

зрілості ринкових відносин, які характеризують той факт, що вигода

ринкового господарювання дістається завдяки широкому колу безпосередніх

виробників.

У країнах з розвинутою ринковою економікою працівник усе активніше

включається в систему розподілу тієї частини доходу, котра залишається

після виплат заробітної плати. Особистий доход працівника формується з двох

частин. Одну з них складає заробітна плата як форма реалізації власності на

робочу силу. Друга частина – це доход, одержуваний працівником із прибутку

підприємства. Це особливо характерно для підприємств, що знаходяться в

колективній власності.

У нашій країні довгі роки не було притаманної капіталізмові найманої

праці. Отримувана заробітна плата виступала у формі частки продукту, котрий

створювався працівником. Другу частку складали виплати і пільги із

суспільних фондів споживання, які не мали безпосереднього зв’язку з

трудовим вкладом працівника. У зв’язку з тим, що темпи зростання суспільних

фондів споживання були вищими темпів зростання фонду оплати праці,

намітилася тенденція збільшення частки доходу, не пов’язаного безпосередньо

з трудовим вкладом. Це розглядалось як найбільш характерна риса розвинутого

соціалізму, що наближало його до комунізму, найважливішим принципом якого

було “від кожного за здібностями, кожному по потребі”.

Не зупиняючись на інших аспектах розглядуваної проблеми, підкреслимо

лише те, що праця на себе та винагорода за неї відносно скоротилася, а

праця на суспільство та формовані за рахунок неї суспільні фонди споживання

відносно зростали. На таку динаміку були скеровані економічна політика

держави, плановий механізм мотивації праці. Теоретично обгрунтовувалось і

ідеологічно оформлялось, що в системі мотивації зростала роль потреб,

моральних стимулів, безпосередньо непов’язаних з трудовим внеском і

відповідно з трудовою винагородою.

Нині визнано, що такий механізм трудової мотивації не сприяв зміцненню

трудової дисципліни, а також трудового походження доходів. На жаль, при

вибраній моделі ринкового реформування роль праці як джерела доходів не

зростала, а, навпаки, різко зменшувалася. За останні роки коефіцієнт

заробітної плати, розрахований як її відношення до чистої вартості

виробленої продукції, невпинно скорочується. З ринковими перетвореннями

з’явилось нове джерело доходів, пов’язане з власністю на майнове багатство,

на фінансові інвестиції. При чому це джерело доходу для окремої категорії

населення стало домінуючим і зросло до немислимих розмірів.

Якщо до перебудови і ринкового реформування визнавалась і ідеологічно

настирливо пропагувалася трудова основа особистих доходів, то в даний час

про це взагалі забуто. Джерело походження доходів не відіграє жодної ролі

при характеризуванні добробуту, а іноді їх нетрудове походження навіть

заохочується державою. Такий підхід не сприяє відновленню принципу

трудового походження доходів, трудового забезпечення добробуту.

Коли раніше безпосередній працівник перебував під всебічною опікою

держави і невелика частка заробітної плати у новостворюваній вартості в

якійсь мірі була виправданою, то навряд чи має якесь відношення при

переході до ринку зменшення цієї частки. Зменшення коефіцієнту

зарплатоємкості з переходом до інституту приватної власності на робочу силу

означає, що відчуження праці від її результатів із формального

перетворилося на реальне і за своїм рівнем значно зросло. Така тенденція

посилила стимули перерозподілу, переділу власності, посередницької

діяльності, скоротивши до загрозливих масштабів зарплатостимулюючий блок,

до мінімуму – спонукальні мотиви до продуктивної діяльності.

Щоб запрацював ринковий механізм активізації трудової діяльності у

сфері виробництва, необхідно кардинально змінити становлення до

зарплатостимулюючого блоку, зробити, аби не спочатку, а поступово так, щоб

переважаюча частина створюваного працівником продукту діставалася йому,

тому що лише таким чином подолається відчуження праці і продукту.

Вирішення цієї важливої задачі доведене наукою і підтверджене на

практиці сьогодні у західних країнах. Ще К.Маркс, даючи характеристику

становленню капіталістичного способу виробництва, у сьомому розділі першого

тому “Капіталу” відзначав, що цей процес базується на експропріації

власності і перетворенні працівника лише на власника робочої сили.

Підкреслюючи антагонізм взаємовідносин капіталу і праці, він обгрунтував

положення про те, що подоланню цього антагонізму сприятиме утвердження

індивідуальної власності працівника, заснований на досягнутій при

капіталізмі кооперації праці. К.Маркс писав: “Капіталістичний спосіб

привласнення, що є наслідком капіталістичного способу виробництва, а,

значить, і капіталістична приватна власність, є перше заперечення

індивідуальної приватної власності, заснованої на власній праці. Але

капіталістичне виробництво породжує з необхідністю природнього процесу своє

власне заперечення. Це – заперечення заперечень. Воно відновлює не приватну

власність, а індивідуальну власність на основі досягнень капіталістичної

ери: на основі кооперації і спільного володіння землею та виробленими самою

працею засобами виробництва”.1

На жаль, у післяжовтневий період із марксового положення взяли на

озброєння лише думку про те, що концентрований у приватних руках капітал

повинен бути ліквідованим шляхом експроприації експропріаторів, а те, що

замість нього повинна утвердитися приватна власність працівника на засоби

виробництва, які використовуються на основі кооперації праці і машин, було

повністю проігноровано. У вітчизняній практиці експропріація

експропріаторів завершилася відміною приватної власності на капітал і

утвердженням державної власності на засоби виробництва. Вважалося, що

передаючи засоби виробництва державі, можна досягнути справедливого

розподілу того, що створене, і подолати відчуження працівника від праці та

її результатів. Але, як вже зазначалося, на практиці відбулася концентрація

державної власності, котрою володів, розпоряджався державний апарат, а

безпосередній працівник виявився відстороненим від цієї власності і не зміг

отримати жодного доходу, окрім заробітної плати, яка по суті була лише

платою за частину праці, так званої праці на себе.

Індивідуальна власність, заснована на кооперації праці і спільному

володінні землею та виробленими своєю працею засобами виробництва, найбільш

вдало відображає суть процесу подолання відчуження працівника від праці та

її результатів. По-перше, вона не повертала до індивідуальної власності,

основаної на власній праці. Визнання такого шляху за домінуючий означало б

руйнацію продуктивних сил суспільства, повернення до дрібнотоварного

виробництва, перетворення ремісничого і кріпосного господарства на основну

форму виробництва. По-друге, індивідуальна власність, заснована, як образно

казав К.Маркс, на досягненнях капіталістичної ери, розв’язувала протиріччя

між подальшим посиленням концентрації власності на капітал і позбавленням

основної маси населення можливості користуватися нею.

Передбачувана Марксом індивідуальна власність кардинальним чином

змінювала характер власності на робочу силу. В умовах антагонізму між

працею і капіталом вона виступала невіддільним моментом відтворення

капіталу, не маючи самопереважаючого характеру. Його кількісна визначеність

повністю зумовлювалась можливістю саморозростання капіталу. До тих пір,

доки працівник позбавлений права власності на матеріальні, речові умови

виробництва, власність на робочу силу не може бути визначальною, вона

завжди буде похідною від власності на засоби виробництва та фінансових

інвестицій. Якщо робоча сила залишається товаром, а праця є найманою, то

працівник, віддаючи свою працю роботодавцеві, не може претендувати ні на

що, окрім вартості своєї здаваної у найм робочої сили. Однак реалізовувана

у праці робоча сила доставляє праці більше, ніж її ціна. Це перевищення,

яке по Марксу виступає у формі додаткової вартості, відчужується від

працівника і присвоюється власником капіталу. З позиції мотиваційного

механізму суть речей принципово не змінюється у тому випадку, коли

вищевказане перевищення привласнюється безкоштовно державою. В обох

випадках має місце відчуження частини результату праці,усічена форма

реалізації праці як домінуючого фактора виробництва.

Отож, збереження статусу найманого працівника вступає у явне

протиріччя зі зрослим рівнем розвитку продуктивних сил та людського

капіталу як найціннішого в епоху НТР. У теперішніх умовах кінцевий

результат праці у все більшій мірі залежить від колективної продуктивної

сили, від кооперації праці. Реалізація принципу справедливості, посилення

трудового походження доходів вимагають, щоб власність працівника

розповсюджувалась на результати праці, отримувані в ході спільної

діяльності. Вирішення цієї проблеми не може бути обмежене зростанням малого

підприємництва, розвитком власності, заснованої на власній праці або праці

сім’ї. Воно повинне бути доповнене власністю на спільно використовувані

засоби виробництва. Щоб працівникові насправді стати хазяїном продукту

своєї праці, йому не достатньо бути лише власником своєї здатності до

праці, котра представляє собою лише можливість праці. Більше того, до тих

пір, доки значна частина результатів праці та засоби виробництва

відчужуються від працівника, власність на робочу силу носить похідний

характер, можливості її реалізації обмежені і мають нестійкий характер. Ця

власність повинна бути доповнена власністю на продукт, створений понад ціну

робочої сили.

Щоб працівник відчув себе господарем виробництва, зовсім не

обов’язково наділяти його засобами виробництва або часткою їх у загальному

обсязі, використовуваних колективно. У висококонцентрованому та

усуспільненому виробництві це неможливо і непотрібно. Єдино важливим є

подалання прірви між здатністю до праці і власне працею. Необхідно зробити

так, щоб реалізована праця, втілена в її результатах, а не здібність до

праці, виступала основою юридичного права власності для будь-якого

працівника. Це одночасно означає, що усякий закон про власність повинен

виходити з праці і трудового принципу як найпершої основи власності.

З огляду на таке положення варто уточнити широко розповсюджену думку

про рівноправність форм власності. Вона може бути тільки у тому випадку,

коли кожна з цих форм має своєю основою трудове походження. Якщо праця

фермера або індивідуально-приватного підприємця є підмурком індивідуальної

власності на основі приватної власності на засоби виробництва, то праця

робітника крупного підприємства теж повинна мати подібний підмурок для

індивідуальної власності на продукт праці колективу підприємства. Тільки в

цьому випадку діє той самий закон – закон власності на продукт своєї праці.

Коли виходити з трудової основи власності, возз’єднання праці і

власності, то робітники підприємств колективно, спільно реалізуючи свою

працю, мають таке ж обгрунтоване право індивідуальної власності на продукт

своєї праці, як і окремий виробник (фермер, ремісник, індивідуально-

приватний підприємець) на продукт приватної праці. При цьому, щоб утвердити

індивідуальну власність на продукт колективної праці, зовсім не вимагається

повернення до індивідуально-приватного господарства, дрібнотоварного

виробництва і відповідних їм форм приватної власності, що передбачають

передачу засобів виробництва кожному окремо. Більше того, подібні дії

означали б повернення до того, що вже пройдено розвинутими країнами,

ігнорування переваг та досягнень суспільного виробництва, невпинно

зростаючої ролі колективної продуктивної сили праці.

Сучасне суспільство не може зробити всіх громадян приватними

власниками засобів виробництва у традиційному їх розумінні. Досягнутий

рівень розвитку продуктивних сил та осуспільненого виробництва

безповоротні. Не руйнуючи цього, працівники можуть і повинні бути

власниками на іншій основі -–основі своєї праці. Подібно до того, як праця

дрібного виробника є джерелом його продукту і основою його індивідуальної

приватної власності на засоби виробництва та результати праці, так і

працівникові крупного підприємства його праця повинна слугувати основою

його ж індивідуальної власності на продукт праці спільного виробництва. Це

стає можливим лише тоді, коли продукт колективної праці стає помічником

розподілу, об’єктом індивідуальної власності кожного працівника.

На приватно-капіталістичних та державних підприємствах продукт

спільної праці привласнюється працівником на основі власності на робочу

силу. Це привласнення здійснюється за вартістю робочої сили, котра набуває

форми заробітної плати. Але ця форма є ірраціональною, такою, що створює

видимість, нібито працівник отримує продукт своєї праці. Насправді він

отримує лише частину свого продукту, а друга його частина, як правило

більша, відчужена від нього або на користь держави, або приватного власника

засобів виробництва.

Отже завдання полягає у тому, щоб осуспільненому способу праці

відповідав осуспільнений спосіб привласнення її продукту. Форма

привласнення результатів праці, заснованої на індивідуальній приватній

власності на засоби виробництва неприйнятна для способу виробництва, який

базується на колективній праці. Стосовно останнього, спосіб привласнення

продукту повинен основуватися не на вартості робочої сили, бо це суперечить

колективному способу праці, а на споживчій силі праці, котра реалізовується

у всьому знову створюваному ефекті. Іншими словами, мова йде про те, що

працівник має всі підстави претендувати не тільки на той обсяг життєвих

коштів, котрий дорівнює вартості його робочої сили, але й на додаткову

кількість життєвих благ та засобів розвитку, котрі раніше відчужувалися від

нього.

Головна перевага такого розподілу полягає у тому, що вона ставить усіх

працівників незалежно від форм господарювання у рівне становище, залежне

тільки від споживчої сили власної праці, створює міцну основу для більш

повного розкриття творчих можливостей праці і власного забезпечення

життєвого добробуту. Утвердження такого розподілу, а, відповідно, статусу

власника дозволить робітникові по-перше, як індивіду отримати доход від

приміненої ним індивідуальної праці, враховуваної за кількістю та якістю;

по- друге, як члену виробничого колективу привласнювати частину

колективного доходу, створюваного на основі продуктивного використання

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12


ИНТЕРЕСНОЕ



© 2009 Все права защищены.