реферат скачать
 

МЕХАНІЗМ АКТИВІЗАЦІЇ ТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

половину збільшення продуктивності праці”.1 Вивчення вкладу освіти в

економічне зростання дозволило теоретикам “людського капіталу” зробити

висновок про те, що внаслідок зміни соціальної природи суспільства під

впливом технічного прогресу виникає і розвивається нова страта власників-

володарів “людського капіталу”.2

Зростаючий рівень знань призвів до того, що класи стають

“квазікорпоративною” формою, оскільки суспільство вже складається не з двох

антагоністичних класів пролетаріату і буржуазії, а представляє собою

гомогенні по відношенню до влади групи власників, із яких виокремлюється

страта управлінців, яка визначає економічну роль, розподіляє роботи,

зводячи частину суспільства разом. Головним питанням розвитку суспільства,

у якому “зникає” власник у формальному смислі цього слова, постає проблема

влади і управління. Так, для прикладу, А.Тоффлер у своїй книзі “Третя

хвиля”, аналізуючи технічну залежність людини у виробничому процесі та

важелі управління виробництвом, вважає, що центром системи господарства та

її вершиною стали управляючі (їх називають “інтеграторами”). Вони

контролюють суспільне виробництво на різних рівнях соціальної системи,

пом’якшуючи негативні наслідки, що викликані як технічним прогресом, так і

людським фактором. “Маркс в середині ХІХ століття думав,- пише Тоффлер,- що

будь-який власник інструментів та технологій – “засобів виробництва” – буде

контролювати суспільство. Він довів, що у разі, коли роботи взаємозв’язані,

робітники можуть руйнувати виробництво і захопити інструменти своїх

господарів. Вони стануть власниками, вони визначатимуть правила. Гра

історії обманула його очікування. Через зростаючу залежність виникла велика

система важілевих нових груп – тих, котрі управляють системою та інтегрують

її. Як результат, ні власники, ні робітники не прийшли до влади і в

капіталістичних, і в соціалістичних країнах. Це були інтегратори, які

прийшли до вершин”.1

Просування на перший план людського капіталу в системі факторів

виробництва визвало потребу доповнити традиційні показники систем

економічного розвитку показниками, що характеризують рівень людського

капіталу, якість життя людини. Так, нещодавно були запропоновані два

інтегральні показники: ООН – індекс гуманітарного розвитку, а Г.Далі і

Дж.Коббом – індекс стійкого економічного добробуту. Індекс гуманітарного

розвитку, величина якого змінюється від 0 до 1, представляє собою

агрегатний показник, що розраховується на основі характеристик тривалості

життя, рівня знань та рівня оволодіння ресурсами. Індекс Далі-Кобба

корегується з урахуванням нерівномірності в розподілі благ та послуг і

витрат екологічного характеру, пов’язаних з нераціональним господарюванням.

На Заході все активніше критикуються різноманітні течії “Економікс”,

що ігнорують людину у всьому багатстві притаманних їй властивостей. Так, на

думку англійського економіста Е.Ф.Шумахера, людська природа повстає проти

нелюдських технологічних, організаційних та політичних умов, що

сприймаються нею як сковуючі та удушливі. Тому будь-яка організація повинна

мати “людський масштаб”, тобто визначати розмір колективу, де люди могли б

залишатися самими собою, у іншому разі вона стає антигуманною.

Вирішення проблеми Шумахер бачив у створенні нового образу життя, який

відповідає потребам людського організму. Зростаючий інтерес до питань

способу життя призвів до того, що в 70-ті роки виникла теорія “якості

життя”. Вона твердо закріпилась у концептуальному апараті найвидатніших

представників західної теоретичної думки, таких, як Д.Белл, Дж.Гелбрейт,

А.Тойнбі та ін. Теорія “якості життя” отримала розповсюдження і в

середовищі політичних діячів західних країн, стала реалізовуватись у

практичній діяльності політичних партій.

Теорія “якості життя” оперує достатньо багатим колом проблем,

починаючи від ослаблення щільності населення, зниження ступеня забруднення

навколишнього середовища, ліквідації голоду та хвороб, причасністю до

морального порядку суспільної справедливості тощо.

Найбільш повне пояснення питання “якості життя” дав Д.Белл, який

сформулював 12 головних критеріїв (індикаторів), при допомозі яких можна

співвиміряти “якість життя” різних суспільств. До них належать: охорона

здоров’я, розвиток і удосконалення особистості в процесі навчання, праця і

якість трудового життя, організація відпочинку та вільного часу,

розпорядження товарами та послугами, фізичне оточення, особиста безпека,

здійснення правосуддя, можливість участі у суспільному житті і т.п.1

Окрім того, існують так звані міжнародні індикатори “якості життя”. До

них належать, на думку американських соціологів А.Етціоні і У.Екхарта,

гармонія людини з самою собою та з іншими людьми і природою, моральне і

фізичне здоров’я людей, відсутність насилля й терору, чесна змагальність і

мирне співіснування, антифашизм тощо.

Треба відзначити, що, по-перше, концепція “якості життя” стала однією

з перших спроб всебічного аналізу людського суспільства, що опирається на

трудову діяльність. По-друге, вона поряд з приматом трудової діяльності

розглядає в якості джерела суспільного розвитку культуру, котра формує

спосіб життя і спосіб думки. По-третє, розробка відповідних показників

визначення якості життя зазнала у своєму розвитку кілька етапів – від

екологічних показників, поширених у 70-ті роки, до всіх без винятку

аспектів розвитку світового співтовариства – економічних, політичних,

соціальних, технологічних, моральних, демографічних та ін. По-четверте,

формування основних рис концепції “якості життя” у багатьох аспектах було

пов’язане з ідеологічним протистоянням капіталістичних та соціалістичних

країн, і, звичайно, частково збагатило науковий аппарат вітчизняної думки в

галузі суспільствознавства, особливо в галузі проблем праці і прав людини.

Модель “економічної людини” вже до кінця 30-х років багато в чому виявилась

неприйнятною перш за все тому, що матеріальна зацікавленість і виключно

економічні стимули перестали бути єдиними рушійними факторами працюючих.

Саме в цей період часу з’являються дослідження, які підкреслюють

необхідність по-новому сприймати людину та природу її мотивацій до праці. В

них виразно прослідковується ідея про визнання важливості для робітників не

тільки матеріальних потреб і економічних стимулів, але й соціальних потреб

і стимулів, що враховують не тільки здібності людини до праці, але й всю

сукупність відносин, засвоєних та реалізовуваних нею.

Витоки такого підходу до людського фактору виробництва починаються з

етапу виникнення і розвитку масового інтересу до теорії “людських

відносин”. В 20-30 р.р. вчені із Гарвардського університету Е.Мейо та його

послідовники обгрунтували, що підприємство представляє собою не тільки

техніко-технологічну, але й соціальну систему, а робітник є не просто

технологічним знаряддям, схожим до машини, але й найважливішим елементом

цієї суспільної системи, успішне функціонування якого залежить від того,

наскільки адекватно задоволені соціальні та духовні потреби робітника.

Мейо зробив висновок, що вирішуючи питання зростання продуктивності

праці, не можна не брати до уваги соціальні й духовні потреби робітників.

Він прийшов до думки про необхідність оздоровлення суспільних відносин на

основі підвищення рівня задоволенності працею, розширення спектру відносин,

у які вступає робітник. Рішення цього завдання планувалося здійснити шляхом

не тільки підвищення ступеня задоволення матеріальних потреб робітників,

але й через зростання їх інтересу до своєї роботи, розширення можливості

проявити їх самостійність, творчість в роботі.

Е.Мейо запропонувал добиватися підвищення продуктивності праці

позаекономічними методами, використовуючи міжособові відносини в трудовому

колективі, створюючи доброзичливий клімат в ньому, формуючи доброзичливе

ставлення адміністрації, почуття безпеки за виконувану роботу, забезпечуючи

можливість самореалізації та задоволення в процесі праці.

У 60-х роках ідея “людських відносин” отримала своє подальше поширення

на основі концепції "“трансформації капіталізму у державу загального

благополуччя”. “створення народного ладу”. Ці концепції були направлені на

активізацію людського фактора шляхом мобілізації розумових здібностей та

особистих можливостей, подолання відчуження праці від капіталу і власності,

підвищення ролі і значення інституту приватної власності на робочу силу;

демократизацію економічного життя. Концепція “людських відносин” скерована

у своїй сутності на подолання моделі “економічної людини” і розширення

позаекономічних аспектів її діяльності.

Однак соціальна ефективність системи “людських відносин” у 70-х р.р.

починає поступово втрачати свою привабливість як засіб трудової

активізації. Вона виявилася безсилою подолати відчуження робітників від

капіталу, управління, формувати внутрішнє спонукання до праці. У науці

стали активно розробляти новий напрямок трудової мотивації, шукати шляхи

пом’якшення протистояння робочих і підприємців шляхом “соціальної

солідарності” і “партнерства”. Теоретичними основами розробки подібних

підходів стали теорія Д.Макгрегора і “теорія мотиваційної гігієни”

Ф.Герцберга.

Макгрегор висунув концепцію двох управлінських моделей – теорії “Х” та

теорії “У”. Відповідно до теорії “Х” філософія управління передбачає, що

більшість людей негативно ставиться до праці і при будь-якій можливості

старається уникнути роботи. Природній шлях заставити їх працювати – це

матеріальна виногорода. Але вона повинна доповнюватися заходами

“позаекономічного” характеру.

Макгрегор запропонував іншу модель – теорію “У”, основану на тому, що

праця є таким самим природним для людини заняттям, як гра чи відпочинок.

Робітники володіють достатніми теоретичними здібностями, перебірливістю,

уявою. За певних умов ці якості можуть бути використані, щоб розвивати

закладений у робітниках потенціал та реалізувати такі персональні цілі, як

устремління до професійного зростання, саморозвитку, отримання соціального

статусу тощо.

Теорія “соціальної гігієни”, створена американським психологом

Ф.Герцбергом, була покликаною довести, що праця, яка приносить задоволення,

сприяє психічному здоров’ю людини, і що існує два види факторів, що

впливають на поведінку робітника і понижують духовне відчудження. Перший

тип факторів характеризується тим, що їх відсутність викликає незадоволення

робітників. До таких факторів належать: демократичний стиль керівництва,

статус, чистота в цеху, умови праці, особисте життя тощо. Ці фактори

пов’язані із зовнішнім середовищєм здійснення трудової діяльності. Навпаки,

до другої групи факторів належать досягнення або виконання роботи, визнання

чи оцінка праці, перевиконання, праця сама по собі, можливості зростання,

відповідальність. Ці фактори пов’язані переважно з працею як такою, як

діяльністю, з її змістом.

Герцберг стверджує, що коли робітники отримують можливість управляти

собою, приймати виробничі рішення, несуть відповідальність за результати

своєї діяльності, то вони працюють більш продуктивно. Що ж стосується

заробітної плати, розрядів, контролю, статусу, то вони є лише необхідним

фоном для їх активної трудової діяльності. Виходячи з цього, Герцберг

обгрунтовує положення про необхідність збагачення праці, котре було

сприйняте як один з найважливіших інструментів активізації трудової

діяльності.1

Розглядаючи моделі економічної поведінки людини, не можна не

торкнутися інституціоналізму, який, починаючи з 70-х років, набув великого

впливу. Інституціоналізм не притримується методологічного індивідуалізму.

Він тяжіє до функціональних відносин. Інституціоналізм на відміну від всіх

інших напрямків економічної теорії відштовхується не від людської природи

як данності, а намагається вивчити закономірності її формування та

еволюції. Не зупиняючись на ранньому інституціоналізмі, відзначимо, що нові

інституціоналісти (О.Уільямсон, Д.Нортон та ін.) не відмовляються від

неокласичної моделі людини. Вони не протиставляють раціональної

максимізації поведінки людини, визначеної інститутами, а, навпаки,

відзначають існування її (людини) максимізацією корисності. Так, наприклад,

О.Уільямсон пояснює існування різних економічних інститутів, використовуючи

теорію трансакційних витрат.

У сучасній економіці всі дії суб’єктів передумовлені багаточисленими

інститутами, які забезпечують нормативні рамки їх поведінки, придають

ринковим відносинам рівень управління. Сьогодні ринкову економіку можна

визначити як інституціональну, бо вона охоплена різного роду інститутами.

Одні з них виступають в організаційно-правових формах, як акціонерні

товариства, банкі, біржі, фірми тощо. Інші представляють собою способи,

норми, правила взаємодії індивідів. Треті виступають у вигляді

неформалізованих правил, звичаїв, звичок, які забезпечують стабільність в

системі обмеженої приватної власності. Сьогодні можна визнати, що економіка

не може розвиватися без інститутів, норм і правил, котрі встановлюються

суспільством і визнаються всіма.

Заслугою нового інституціоналізму є те, що його представники розробили

синтезуючу модель економічної поведінки людини, спираючись на теорії

трансакційних витрат. Ця теорія описує людську природу такою, як ми її

знаємо, використовуючи поняття обмеженої раціональності та опортунізму. При

цьому обмеженість зв’язана з недосконалістю інформації, а опортунізм – з

недосконалістю самої людини, нерідко схильної до різних форм нечесності та

обману. На думку неоінституціоналістів, така початкова модель людини

призводить до необхідності використання інститутів, перш за все юридичних,

які встановлюють визначені правила поведінки індивідів у суспільстві, котрі

зменшують ризик від перевісу тієї чи іншої сторони їх мотивації, або,

навпаки, підсилюють його.

Інституціоналізм не зводить етичних норм, звичок, суспільних

інститутів до знаряддя забезпечення особистого інтересу. Визнаючи те, що

дотримання чи недотримання людських норм, правил залежить багато в чому від

її особистого інтересу, інституціоналізм між тим підкреслює, що норми,

інститути існують і впливають на поведінку людини як самостійний фактор.

При цьому етичність поведінки залежить від доступності інформації і

рівномірності в розподілі. Якщо інформація є неповною, то з’являється

можливість обману, опортуністичної поведінки. В ситуації, в якій індивіди

не мають інформації один про одного і знаходяться у взаємній залежності,

результат поведінки кожного з них залежить від того: чи притримується він

чисто особистого економічного інтересу і норм порядності поведінки. Звідси

робиться висновок, що суспільство, яке прямує до найбільшого добробуту, не

може покладатися виключно на рушійну силу особистих інтересів своїх

громадян. Воно повинне мати у розпоряджені спеціальні інститути, які

заохочують партнерство, консенсус особистих інтересів і таких, що

послаблюють однобокість направленості кожного з них.

Таким чином, у західній економічній теорії розвитку можна виділити два

головних напрямки розвитку моделей людини. Один з них є характерним для

англійської класичної школи, маржіналізму, неокласичної економічної теорії.

Першому напрямку притаманний принцип методологічного індивідуалізму.

Головним мотивом економічної діяльності є власний егоїстичний інтерес, який

зводиться до грошей чи корисності. Перша модель виходить з того, що

економіка представляє собою міцну сукупність індивідів і врівноважену

систему, в якій індивіди, керуючись своїми інтересами, добиваються

найбільшого добробуту.

Для другого напрямку моделей людини характерне більш широке пояснення

цільових функцій людини. У них значне місце відведене вільному часу, праці,

як самореалізації, дотриманню традицій, альтруїстичним міркуванням. Іншими

словами, у другому типі моделей цільова функція людини включає в себе не

тільки економічні, але й багато надекономічних, соціокультурних моментів.

Ці моделі є характерними для історичної школи, кейнсіанства,

інституціоналізму, теорії “людських відносин”, “людського капіталу”,

“постекономічної людини”.

Ми розглянули переважаючу частину моделей “економічної людини” та її

поведінки. Цей розгляд був не самоціллю, він знадобився для того, щоб

визначити підходи до формування ринкового механізму активізації трудової

діяльності. Короткий виклад цих моделей дає можливість зробити висновок про

те, що у процесі становлення ринкової економіки важливо врахувати

магістральні напрямки її розвитку. Ця тенденція веде до утвердження праці

як домінуючого фактора суспільного прогресу, перетворення власності на

робочу силу, а точніше – “людський капітал” у соціально-економічний мотор

розвитку.

Поряд з цими змінами відбувається посилення ролі соціокультурних

результатів економічного прогресу, орієнтації економіки на соціум, служіння

соціальним цілям. Реалізація цієї тенденції передбачає зростання в

механизмі ринкової активізації трудової діяльності позаекономічних

факторів, таких процесів, як праця на себе, зростання трудового походження

доходів, справедливий розподіл, соціальна рівність. Щоб соціалізація

економіки не перетворилася у демотивацію трудової діяльності і

підприємництва, необхідно зберегти індивідуальну, економічну мотивацію і

свободу. Вирішення цієї задачі передбачає послідовне утвердження інституту

приватної власності як основи автономії людини, звільнення її від

підлеглості державі.

У сьогоднішній економіці все більшого значення має посилення та

прискорення її гуманізації, орієнтація всіх її структур на інтереси

індивідів, на людину. Становлення цивілізованої ринкової економіки

неможливе без повороту її до людини, без визнання виробника і споживача як

суб’єктів реалізації економічних законів, двигунів виробництва, поступового

перетворення їх в самоцінність розвитку. Придання економічній діяльності

людського обличчя, людський вимір економіки сприяє, як це виходить із

теорії людських відносин, людського капіталу, якості способу життя тощо,

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12


ИНТЕРЕСНОЕ



© 2009 Все права защищены.