реферат скачать
 

Механизм активизации трудовой деятельности в рамках рыночной экономики

них, ліквідації гарантованості праці й захищеності, котрі забезпечувала

держава. У процесі ринкового реформування соціалістична форма відчуження на

засоби виробництва була змінена приватною та асоційовано-приватною формою,

а праця, підпорядкована державі та номенклатурі – на найману працю. По

суті, відбувся своєрідний “обмін” влади держави (номенклатури) над

працівником на надання цій владі економічної свободи для привласнення

державної власності небагатьма, що не має під собою ні економічних, ні

правових основ. Така трансформація не могла позначитися позитивно на

соціальному та економічному статусі працівника, на всьому зарплато-

стимулюючому блоці і призвести до іншого результату тому, що в процесі її

здійснення були проігноровани специфіка перетворюваної соціально-

економічної реальності, закономірності загально-світового розвитку,

пов’язані з подоланням найманої праці, возз’єднанням праці і власності,

посиленням взаємозв’язку економічних і соціальних відносин, інерційністю

багатьох потреб та інтересів, зі складністю і трудністю сприйняття нових

цінностей та цільових установок.

Коли мова велася про еволюцію економічних поглядів на людину, було

наголошено, що подальший процес суспільного виробництва все більш

неможливий без руйнування традиційної системи найманої праці і поступового

витіснення її працею працівника-власника, що володіє незрівнянно більш

важливою трудовою мотивацією, заінтересованістю у творчій діяльності.

Формування працівника-власника служить дієвою формою розв’язання протиріч

між системою виробничих відносин, заснованих на найманій праці, відчуженні

і сучасним рівнем розвитку продуктивних сил, все більше пов’язаних з

науковоємними технологіями, підвищенням освітнього і професійного рівня

працівника, всесторонньої реалізації його здібностей, інтелекту та

посилюваної кооперації праці.

Становлення працівника-власника спрямоване на подолання суперечностей

між концентрацією власності на капітал, яка досягла високого рівня, та

позбавлення основної маси працівників можливості його отримати та

примножити, подолання виникаючої у зв’язку з цим соціальної нерівності у

суспільстві.

Економічна криза, яка триває в Україні, спад виробництва, зростання

безробіття – все це об’єктивно призводить до зниження життєвого рівня

населення. Матеріальне становище населення України у даний час настільки

низьке, що поставило його у число найбідніших країн Європи.

Близько 60 % населення знаходиться за офіційно встановленою межею

бідності. Чисельність злидарів (за рівнем середньодушового грошового

доходу) за даними на початок 1997 року склала 11 млн.осіб (до злидарів

відносяться громадяни з середньодушовим грошовим доходом менше, ніж 22,3

гривні). Разом з тим, приблизно 5 % населення України стають у ці важкі для

країни роки все багатшими й багатшими. Про це свідчать показники наступної

таблиці1.

Співвідношення між доходами більш заможного

І найбіднішого населення України в 1994-1996 р.р.

(разів)

| |За рік |По кварталах |

| | |1 |2 |3 |4 |

|1994 р. | |21,5 |14,4 |8,2 |6,5 |

|для 5% населення |4,1 |12,3 |8,8 |7,2 |4,9 |

|10% |3,4 |8,3 |5,9 |5,2 |3,6 |

|20% |5,0 | | | | |

|1995 р. | | | | | |

|для 5% населення |4,7 |22,8 |14,1 |8,7 |8,4 |

|10% |4,1 |10,2 |8,5 |7,6 |4,7 |

|20% |3,3 |4,5 |5,9 |5,2 |4,7 |

|1996 р. | | | | | |

|для 5% населення |7,1 |20,9 |23,7 |26,7 |18,9 |

|10% |5,6 |14,0 |16,1 |20,1 |12,1 |

|20% |4,5 |8,4 |9,6 |11,1 |7,6 |

”За рік” – розглянуті співвідношення між сукупними доходами, “по

кварталах” – між грошовими доходами 5, 10 і 20% більш заможного та

найбідніших верств населення).

Ці бюджетні дослідження сімей узагальнюються Мінстатистики України і

характеризують процес диференціювання населення за рівнем середньодушових

сукупних і грошових доходів на місяць. Співвідношення між доходами 5, 10 та

20% більш заможного і найбіднішого населення України, яке перебуває,

відповідно у верхніх та нижніх інтервалах поділу його за рівнем доходів

упродовж 1994-1996 рр. свідчить про те, що бідне населення стало ще

біднішим, а заможне – ще заможнішим.Аналіз грошовых доходів в країні у

1996-1997р.р. показуе, що близько 24,7 – 28,7% доходів отримали 10%

найбагатшого населення. Таку ж частку доходів мали і 60% найбіднішого

населення1. Прошарок багатих людей в Україні, це в основному, керівники

посередницьких фірм, комерційних банків та бірж, особи, які займаються

експортно-імпортними операціями. До них також треба причислити злочинців,

корумпованих представників виконавчої влади, главарів організованої

злочинності, котрі входять у групу населення, яка володіє надвисокими

доходами. Основним джерелом первинного накопичення капіталу була не праця,

а спекуляція, лихварство, привласнення рентних доходів, що надходили

державі, а також кримінальна діяльність. Таким чином, суспільство стало

швидко розшаровуватися на відносно невеликий процвітаючий прошарок і

основну незаможну масу населення. Зростаюча відмінність у галузі

матеріальних благ лише в малій степені залежить від особистих зусиль.

Відбувається у небачених раніше масштабах збагачення за рахунок збідніння

інших.

Подолання негативних явищ і, насамперед, відчуження праці від

власності є формою розв’язання протиріч між зростанням ролі творчого начала

у складі праці, його інтелектуалізацією та найманою працею. Окрім того, не

можна не враховувати також ту обставину, що у сучасній економіці у все

більшій мірі продуктивні сили реалізуються у формі людського капіталу,

вкладення у котрий виступає як капіталізоване накопичення. У даний час саме

людський капітал, а не його речові форми, є визначальною формою

економічного зростання та ефективності і тому його успішне функціонування

стає можливим за умов, коли інститут власності на робочу силу стає

домінуючим, коли праця возз’єднується з власністю.

Крім того, як відомо, у зарубіжних країнах проголошено і якоюсь мірою

реалізується примат права людини у порівнянні з правами колективу та

суспільства. Політичні процеси у розвинутих країнах стають усе більше

демократичними. Це вступає у протиріччя з авторитарною практикою

господарського управління, за котрої більша частина працівників позбавлена

права брати участь у прийнятті економічних рішень. Для розв’язання цього

протиріччя необхідний розвиток виробничої демократії, бо коли

демократизація виправдана в управлінні державою, то вона повинна бути

невід’ємним елементом управління підприємством. Становленню та розвитку

цього процесу чинить перепони наймана праця.

Ринкові перетворення у сфері трудових відносин, які відбулися у ході

економічних реформ, на жаль, не враховують позначених вище тенденцій.

Навпаки, вони направлені на відродження найманої праці у попередній

традиційній формі зі всіма притаманними їй негативними моментами. При

цьому, щоправда, стали можливими два серйозних упущення, які перешкоджають

розвиткові трудової мотивації і людського капіталу. Одне з них пов’язане з

тим, що трудові відносини змінюються і тому слабко інституціоналізовані, що

призводить до постійних порушень трудових угод та ігнарування навіть

незначної за рівнем ціни робочої сили. Про це переконливо свідчать

невиплати заробітної плати, котрі у даний час сягнули величезних розмірів.

Друге упущення полягає в тому, що інститут приватної власності на робочу

силу не став домінуючим, частка реалізації цієї форми власності у валовому

національному продукті складає незначну величину і має тенденцію до

зменшення.

За роки перебудови і ринкового реформування мало що зроблено для

утвердження інституту приватної власності на робочу силу, праці як

основного джерела доходів і засобу забезпечення більш-менш нормального

життєвого стандарту. Здавалося б, заміна попередньої економічної системи

ринковою створить нові, більш потужні мотиви до активної продуктивної

праці, розширить можливості для прояву ініціативи та росту добробуту. Але

все виявилось навпаки. Життєвий рівень невпинно знижується. Якщо рівень

реального споживання більшості мешканців України у доперебудовний період

відстав від рівня США у 2-3 раза, то тепер цій розрив становить 1000%,

тобто у 10 разів.1

Реальна заробітна плата як форма реалізації інституту приватної

власності у більшості громадян, різко знизилася на тлі швидко зростаючої

диференціації доходів. Реформування супроводжувалось збільшенням

номінальних доходів у десятки і в сотні разів по всіх групах населення. Але

це зростання відбувалося на тлі зміни всіх макроекономічних показників.

В Україні з 1991 року почався спад промислового виробництва (5 %

падіння). У 1992 році він складав 6 %, у 1993 – 8 %, максимального рівня

досягнув у 1994 році – 28 %. У 1995-1996 рр. темпи падіння відносно

уповільнювалися (12 % у 1995 р., 5 % у 1996 р.), однак зупинити цей процес

не вдалось. У 1998 році валовий внутрішній продукт упав на 74,2 % до рівня

1990 року.1 У середньому за рік індекс споживчих цін зріс у 1994 р. на

991,2 %, у 1995 – 476,7 %, у 1996 – 180,3 %.2

Грошові доходи населення у % до ВВП України складали: у 1990 році 65,8

%, у 1991 – 68 %, у 1992 – 47,4 %, у 1993 – 42,4 %, у 1994 – 44,8 %, у 1995

– 48,6 %, у 1996 – 48,2 %. Це при тому, що обсяг ВВП знизився за роки

реформ більш, ніж наполовину.3

Втрата державного регулювання оплати праці призвела до

скорочення частки заробітної плати в доходах населення . Якщо у

1990 році оплата праці складала у грошових доходах населення 71%,

у 1993 – 56,6 %, то в 1997 році вона була рівною 51,1 %.5

Постійне зменшення реальної заробітної плати, як вже відзначалося,

призвело до появи масових злиднів. Тому що навіть одержувачів

середньої заробітної плати можна причислити до категорії бідняків.

Якщо у 1990-му році середня заробітна плата забезпечувала близько 50 %

раціональних норм споживання продуктів та послуг, то тепер вона не

відшкодовує затрат навіть на фізіологічному рівні виживання. Рівень

заробітної плати останнім часом забезпечує не більше 20 % відтворення

робочої сили, вони не відшкодовують навіть прямих затрат праці. У більшості

сімей витрати на продовольство вилучають 80 % сукупного доходу.4 У США, для

прикладу, навіть бідняки витрачають на харчування близько четверті своїх

доходів. “Середні” шведи витрачають на харчування 23 % доходів, японці –

18,4 %, голандці та німці – 15 %, американці – 12,3 %.1

Різка диференціація в доходах населення, доповнювана неконтрольованим

розподілом національного багатства, призвела до безпрецендентного за своєю

глибиною розшарування суспільства. По суті була створена ситуація, коли

економічні реформи “оплачувала” більшість населення, а вигоди від неї

одержувала значно менша частка населення. Створене становище стало

наслідком багатьох прорахунків проводжуваної реформи. Однак не останню роль

у цьому відіграє ігнорування інституту приватної власності на робочу силу,

відсутність спонукальних мотивів до творчої праці. Економічна реформа так і

не привела в дію рушійні сили ринку, не затребувала творчої енергії мас для

продуктивної діяльності. Вони переважно обмежилися процесами перерозподілу

попередньо накопиченого багатства, а також новостворюваного, на користь

новоявлених власників та примкнулих до них чиновників різного рівня,

багаточисельних посередників.

У країнах з розвинутою ринковою економікою лише під контролем держави,

що представляє інтереси ринку, розподільча система здатна підтримати

чесність працівників і якість їх праці на прийнятному рівні, реалізувати на

відповідному рівні приватну власність на робочу силу. У нашій країні

десятиліттями панувала розподільча система, взявши верх над обміном,

товарно-грошовими відносинами. У ході реформ роль розподільчої системи не

зменшилась, а як відзначалося вище, навіть зросла в умовах

інституціонального безладу. Багаточисельна рать чиновництва та номенклатури

отримала необмежені повноваження з розподілу та володіння власністю,

багатством і капіталом. Розподільча система за своєю природою противиться

ринкові, взяла верх над ним, загальмувала його становлення і розвиток

спонукальних мотивів, характерних для нього. Вона загальмувала створення

ринкових інститутів і законів, які б захистили щойноз’явлюваного підприємця

від чиновництва, а найманого працівника від всевладдя адміністрації

підприємства, на котрому він трудиться. Замість інституціонального поля,

яке б дозволяло реалізувати приватну власність на робочу силу, економічну

свободу працівника успішно здійснювати трудову діяльність, розподільча

система надала чиновникові дозволяючу функцію, яка дала йому можливість на

цьому наживатися. Окрім того, вона ввела непомірні податки, спонукаючи

підприємців та працівників уникати їх або зв’язуватися з кримінальними

структурами.

Розподільча система при допомозі спецгодівниць, благодатної мережі

привілеїв та пільг, безцеремонного розпорядження коштами, довіреними

чиновникам для задоволення потреб найманих працівників, перетворила їх у

противників ринку. Без передання “влади” від розподільчої системи до ринку,

який регулюється за допомогою ринкових, суспільних і державних інститутів,

немає перспектив для розвитку ринкових відносин, використання вигод і

переваг ринкового господарювання в інтересах всіх працюючих, в активізації

їх трудової діяльності.

Суперконцентрований вираз розподільча система у процесі ринкового

реформування отримала у здійсненій реформаторами приватизації. Вона вчинила

фактично безкоштовну передачу у приватні руки державної власності і

державних активів. Вона була підкріплена таким фіговим листком, як

“майновий сертифікат”, за допомогою якого народ, нібито сам, добровільно,

без примусу “віддав” свою власність у приватні руки. Така експропріація

загальної власності у власність небагатьох не принесла доходів у бюджет,

вона лише позбавила більшість населення навіть формальної власності. По

суті, в Україні здійснюється не народна, а мафіозно-номенклатурна

приватизація – чисто символічне перетворення працівників у власників (через

отримання приватизаційних майнових сертифікатів), а далі відбувається

широкомасштабне розкрадання державної власності.

Упродовж років ринкового реформування виразно спостерігається

тенденція до послаблення трудової мотивації. Основна причина цього полягає

в тому, що економічні реформи не сприйняли послабленню, а тим більше

подоланню відчуження від праці як діяльності, наближенню працівника до

привласнення. Цього не можна зробити, не наділивши працівника власністю.

Причому мова йде не про власність на засоби виробництва. В умовах

висококонцентрованого виробництва це неможливо. Світовий досвід свідчить,

що на індустріальному етапі розвитку суспільства власниками засобів

виробництва у їх класичній приватній формі можуть бути 5-6 % населення,

тоді як 80 % і більше працюють за наймом.

У країнах з розвинутою ринковою економікою, наприклад, у США,

близько 80 % населення складають середній клас, тобто клас власників. Ця

частина населення є власниками і засобів виробництва, і капіталу в інших

формах. І, що особливо варто підкреслити, інтелектуального капіталу. У цих

країнах середній клас є основним соціальним прошарком суспільства.

Володіючи інтелектуальною власністю, середній клас по суті володіє і в

багатьох випадках на власний розсуд розпоряджається важливим фактором

виробництва, “засобом”, невіддільним від його носія. Іншими словами,

інтелектуальна власність, а точніше інтелект, будучи строго індивідуальним,

є й незамінним “засобом виробництва” навіть для тимчасового власника, тобто

роботодавця. На цій основі складується й розвивається унікальний процес

привласнення результатів власної праці у формі інтелектуальної власності і

тимчасового відчуження (продажу) цієї власності, позбавленого антагонізму у

його класичному розумінні. Відзначаючи це, не можна не підкреслити, що

інтелектуальна власність відчужується від працівника умовно, і це дозволяє

говорити про виникнення внутрішньої мотивації до праці у єдності відносин

привласнення та відчуження.

Збільшення у розвинутих країнах чисельності середнього класу, основною

власністю котрого є інтелект, свідчить про те, що активно йде процес

поєднання робочої сили із засобами виробництва через володіння інтелектом,

або, як прийнято визнавати на Заході,” людським капіталом”.

Як і будь-яка інша форма власності, інтелектуальна власність включає в

себе функції володіння, розпорядження та використання. На відміну від інших

об’єктів власності, інтелект може функціонувати лише у приватній формі. Це

зовсім не значить, що він не може бути об’єктом колективного використання.

Працівник як носій інтелекту, цієї здатності до праці, у першу чергу сам є

її власником і лише потім – і то винятково добровільно – може використати

її спільно з іншими власниками.

Дещо інший характер носить функція інтелектуальної власності –

розпорядження. Ця функція не обмежується актом продажу з боку власника.

Працівник має право вибору, сам вирішує кому і на яких умовах продати свою

інтелектуальну власність. Такого права був позбавлений працівник у епоху

класичного капіталізму та індустріальної стадії. Право вибору відсутнє у

найманого працівника низької кваліфікації. І, навпаки, чим вища якість

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12


ИНТЕРЕСНОЕ



© 2009 Все права защищены.