реферат скачать
 

Механизм активизации трудовой деятельности в рамках рыночной экономики

економіка, наявність напівфеодальніх елементів, слабкий розвиток

конкуренції, дрібні держави, сильні стани і цехові структури – все це ніяк

не сприяло швидкому й безконфліктному засвоєнню ідей А.Сміта. Реакції

відторгнення допомогало й ідейне середовище, характерне для Германії того

часу.2

Отож, представники німецької історичної школи /Б.Гільдебранд, К.Кніс

та інші/ розглядали людину як істоту суспільну, як продукт цивілізації та

історії. Крім егоїстичних та альтруїстських спонукань людей на їх дії

певним чином впливає і середовище їх проживання. Що ж стосовується окремої

людини, то Гільдебранд писав, “що людина як істота суспільна перш за все є

продуктом цивілізації та історії і що її потреби, її освіта і її відношення

до речових цінностей так само, як і до людей, ніколи не залишаються одними

й тими ж, а географічно та історично безперервно змінюються і розвиваються

разом зі всією освіченністю людства”.1

До егоїзму англійської класичної школи німецька історична школа додає

ще два, значно більш благородних спонукання: “почуття спільності” і

“почуття справедливості”. Історична школа стверждувала, що робітники можуть

покращувати своє становище не поодинці, а спільно, відстоюючи свої загальні

інтереси. При здійсненні загальної справи у них розвиваються вищі моральні

спонуки, виникає здатність жертвувати своїм часом та випадковими інтересами

в ім’я спільного добра.

Модель економічної людини історичної школи суттєво відрізняється від

моделі людини класичної школи. Якщо “економічна людина” у класиків є

хазяїном своїх намірів і дій, то людина історичної школи представляє з себе

частину народу, підвладну зовнішнім впливам та дії багатьох факторів, що

визначають цю частину. Така множинність мотивів, очевидно, не залишала

місця для дії об’єктивних економічних законів. Економічна діяльність, що

складала частину економічного життя, була обмеженою відповідно до поглядів

історичної школи законами, мораллю даного суспільства. Саме тому К.Маркс

“охрестив” праці історичної школи “могилою політичної економії”.1

Представники історичної школи вважали, що першочергова роль належить

не індивідууму, а суспільству, яке володіє владою над індивідом. М.Вебер та

інші представники історичної школи розглядали суспільство як обумовлену

соціальними закономірностями сукупність автономних індивідів.

Наступний етап у розвитку моделі економічної людини пов’язаний з

іменами К.Маркса та Ф.Енгельса. На формування концепції людини К.Маркса

подали великий вплив ідеї Г.Гегеля та Л.Фейєрбаха. У Фейєрбаха людина – не

тільки і не стільки мислячий суб’єкт, скільки матеріальна істота, що має

біологічну природу. Але в цю природу Фейєрбах включив потяг до щастя, яке

не досягнути наодинці, без іншої людини, а тому виходить за рамки егоїзму і

веде до єднання всього людського роду. У Гегеля людина – це перш за все

втілення світового духу, який тільки через людину – мислячого суб’єкта

одержує волю та свідомість. Активна діяльність людини проглядалась Гегелем

насамперед у пізнанні абсолютної ідеї. Чим глибше усвідомлює людина цю

логіку, тим вільнішою вона стає. Погляди Фейєрбаха і Гегеля у

переосмисленому вигляді лягли в основу концепції людини К.Маркса.

У марксистській економічній теорії людина розглядається як суб’єкт

суспільного виробництва, як головна продуктивна сила і одночасно – як

об’єкт, самоціль суспільного розвитку. К.Маркс досліджує проблему людини не

в абстрактно-логічному плані, а головним чином, з позиції реальної участі

основних дійових осіб в суспільному виробництві. На відміну від

представників інших шкіл Маркс доводив, що формування і розвиток як людини,

так і людського суспільства, відбувається перш за все у процесі

виробництва. Саме діяльна сторона, здатність змінювати свою власну природу,

а не споживання, у К.Маркса виходить на передній план. Економічний суб’єкт,

за Марксом, детермінований усією системою суспільного виробництва.

Розкриваючи сутність природи людини, К.Маркс зводив її до сукупності всіх

суспільних відносин. Виходячи з цього, само собою зрозумілим є те, що

вдосконалюючи виробничі відносини, можна добитися економічної активізації

людини.

Для методології економічної теорії Маркса було характерним те, що такі

збірні поняття, як “капітал”, “людство” наділялися волею та свідомістю

суб’єкта, який включає певну функцію. Одночасно підкреслювалось, що

об’єктивні умови капіталістичного суспільства ставлять індивіда в жорстокі

рамки, наперед визначаючи його поведінку і дії.

Висунувши економічний детермінізм у якості початкового підходу до

розгляду людини, Маркс, по суті, не цікавився індівідом як мікроланкою

суспільства. У марксистській політичній економії на першому плані був

макроекономічний підхід, тобто економічна система в цілому. І коли ж мова

йшла про виробничі відносини, то вони розглядались мовби самі собою, без

чисто людських передумов без самих носіїв цих відносин. Іншими словами, не

вистачало суб’єктивності економічних відносин. Співставно з капіталістом

індивід трактувався як фактор виробництва, переміщення якого повністю

залежить від переміщення капіталу як основного економічного суб’єкта.

Особисте споживання вилучалося з системи економічних відносин, його

економічне призначення зводилось виключно до одного із складових чинників

відтворення капіталу. Найманий робітник виступає швидше об’єктом, аніж

суб’єктом економічної діяльності. Вони не вільні самостійно обирати лінію

поведінки і діють, як правило, у тому напрямку, який їм нав’язує капітал.

Враховуючи те, що у наступному викладі ми будемо неодноразово

звертатися до марксового трактування людини, перейдемо до маржиналістської

“революції”, котра перемістила економічний аналіз з суспільства

безпосередніх виробників зовсім в іншу площину – у сферу споживчого вибору.

У маржиналізмі людина виступає перш за все споживачем і суб’єктом

економічних відносин. В працях маржиналістів людина стає раціональним

максимізатором корисності, добробуту. В її діях на перший план вже виходить

не власний інтерес, а економічний раціоналізм. Властивість “людини

оптимізатора” в маржиналістській теорії має виключно важливе значення.

Маржиналістська теорія, відповідно до логіки Дж.Мілля, стверджувала,

що класова політична економія охоплює всю поведінку людини в суспільстві,

вона повністю відкидає всі людські пристрасті та мотиви, крім тих, котрі

спрямовані на володіння багатством, на вибір засобів для досягнення цієї

мети.1

“Людина - оптимізатор” в уявленнях маржиналістів уособлює:

суб’єкта, спрямованого до найбільшої корисності й прибутку; людину,

яка має власну систему цінностей і вподобань, не залежну від зовнішніх

впливів середовища; здатну до вибору оптимального варіанту при

співставленні цілей і засобів їх досягнення; передбачення та володіння

достатньою інформацією для прийняття безпомилкового варіанта дій, миттєво

реагувати на зміни зовнішніх умов.2 Маржиналістський напрямок в економічній

теорії зазнав впливу біологічних та фізіологічних факторів на мотивацію

людини.

На початку ХХ століття А.Маршаллом була здійснена спроба синтезувати

основні досягнення класичної, історичної та маржиналістської шкіл

політичної економії. А.Маршалл намагався наблизити свою модель людини до

властивостей реальних агентів виробництва. Він підкреслював: “Економісти

мають справу з людиною як такою, не якоюсь абстрактною чи “економічною

людиною”, а з людиною із плоті і крові”.1

А.Маршалл спробував поєднати реалістичний опис господарської поведінки

з абстрактними дедуктивними висновками, отриманими при допомозі

раціонально-максимізаційної моделі людини, однак досягти їх органічного

синтезу йому не вдалося. По суті, модель людини у Маршалла залишилась

двоякою, що дозволяє давати передбачення людської поведінки в обмеженій

області, де діють грошові інтереси.

Обмеженій моделі “економічної людини” А.Маршалла була протиставлена

концепція розповсюдження цієї моделі на всю людську діяльність. Цей підхід

бере свій початок у Г.Госсена, австрійської школи і отримав продовження у

Л.Роббінса. Для їх переконань характерно те, що не можливо відокремити

ринкову діяльність людини від інших форм раціональної дії. Перехід до

раціональності “економічної людини” розширив сферу її дії, включаючи всі

види господарської діяльності, підпорядкування не раціональному вибору, а

традиції, нормам, звичаям. Такий підхід свідчить про те, що при

розглядувані економічної поведінки людини не можна ігнорувати неекономічні

мотиви.

Якщо класична політична економія, а далі і К.Маркс, ув’язували логіку

економічної поведінки суб’єктів господарської діяльності з класовою

приналежністю, то маржиналісти підносять до абсолюту суб’єктивно-

психологічний принцип оцінки поведінки. Маржиналісти досліджують проблеми,

які не змінюються з розвитком суспільства і не зачіпають нічиїх класових

інтересів. У центрі їх уваги – раціональний розподіл обмежених ресурсів.

Вирішення цих питань пов’язується з приматом обміну і споживання над

виробництвом. Абстрактний, позаісторичний аналіз ринкового механізму

дозволив маржиналізму зафіксувати ряд загальних закономірностей

ціноутворення, конкуренції, поведінки споживачів, які наділені більшою

спільністю і багато в чому зберігають силу до сьогодні.

У маржиналістській системі всі економічні суб’єкти однорідні,

рівноправні. Кожен з них діє виключно у власних інтересах. У відповідності

з основними постулатами маржиналізму взаємодія багатьох вільних економічних

суб’єктів з їх індивідуальними інтересами формує закони економічного життя.

При цьому найважливішим об’єктом дослідження маржиналістів виступають не

самі факти господарського життя, а думка економічних суб’єктів з приводу

цих фактів.

Маржиналізм відсіює будь-які аспекти соціальної взаємодії, котрі не

можуть бути представленими у термінах гедонічного розрахунку, досягаючи

високочистої фракції “максимізації корисностей”, яка у маржиналістів

оголошується фундаментальною і нерозчленовуваною субстанцією людської

мотивації. Завдяки такій абстракції від соціальних відносин представникам

маржиналізму вдається застосувати теорію вибору до найрізноманітніших видів

діяльності, включаючи й ті, які виходять за рамки економічної діяльності.

Особливо слід зупинитися на моделі людської поведінки в

макроекономічній теорії Дж.Кейнса. У своїй теорії Кейнс відійшов від

методологічного індивідуалізму, характерного для англійської класичної

школи. Він відхиляв атомістичний погляд на економіку і розглядав її як

органічну єдність. Кейнс не підтримував моделі бездоганного “раціонального

максимізатора”, “людини-оптимізатора”, що володіє досконалим передбаченням

і повною інформацією. Реалізуючи більш конкретний, фактичний рівень

аналізу, Кейнс припускав існування нерівнозначних явищ на макрорівні. Він

виходив з того, що економічні суб’єкти стикаються з неповною інформацією,

котра виключає раціональну максимізацію цільової функції. За Кейнсом,

неповна інформація викликає вплив очікувань, ілюзій, настроїв та інших

психологічних факторів, які спотворюють логіку раціонального розрахунку. В

макроекономічній теорії Кейнса не абсолютизується ринковий механизм і

відзначається невідворотність активної участі у регулюванні економічного

життя держави.

Модель кейнсіанського регулювання на межі 70-х років ХХ століття в

країнах з розвинутою ринковою економікою витісняється неокласичною,

конкретним втіленням якої в сучасних умовах виступає монетаризм. Зберігаючи

фундаментальні початки вільного ринку, монетаризм віддає пріоритет

інституціональному регулюванню грошово-кредитної сфери, ставлячи принципово

нові вимоги як до самої економіки, так і до держави як верховного

координатора монетаристської економічної політики.

Оцінюючи людину в координатах монетаристської теорії, її націленість

та мотиви, необхідно підкреслити, що у відповідності з монетаристською

філософією найвищою ціллю виступають гроші. Монетаристському підходові є

характерним тип грошової людини. Для цього підходу вдячним грунтом виступає

суспільство, де економічне начало переважає над духовним і моральним

началом, бо у такому суспільстві гроші перетворюються в універсальну міру

значимості людської особистості. Європа з Америкою були підготовлені до

монетаризму всією своєю системою цінностей, починаючи від антропоцентризму

та індивідуалізму і закінчуючи реалізмом та лібералізмом.

Монетаристська філософія, якщо вона орієнтована на професійну

діяльність, не може викликати перекручень ціннісних орієнтирів. Однак вона

здатна трансформуватися у стиль життя. Монетаристська психологія може

утвердитися тоді, коли устремління до задоволення потреб не виходять за

рамки чисто фізичних потреб. Психологічно монетаристський менталитет

виникає і отримує розвиток тоді, коли складається комплекс неповноцінних по

відношенню до власного інтелектуально-духовного потенціалу. Відомо, коли

людина не в змозі реалізувати себе як особистість, коли її творчі та

інтелектуальні здібності не можуть отримати відповідної соціальної оцінки,

настає частіше всього природня духовна криза. Якщо особистість не в стані

цього усвідомити, то вона рухається шляхом пошуку ілюзій самоцінності.

Однією з таких ілюзій стає оцінка особистості в залежності від її оцінки

суспільною думкою. У цьому випадку добрим грунтом стає філософія

монетаризму, згідно з якою суспільне визнання може стати еквівалентним

об’єму накопленого капіталу. Отримувані гроші починають сприйматися як

суспільна оцінка її особи. На цей аспект монетаризму звертається увага

тому, що економічні реформи в Україні спираються переважно на

монетаристські постулати. Це стало однією з причин появи соціального

прошарку, що отримав неформальну назву “нові українці”. Вони виступають

носіями вульгарно-монетаристської філософії, котра справляє могутній тиск

на український менталітет, на традиційні моральні підвалини, культуру нашої

країни. Для українського менталітету завжди був чужим монетаристський

підхід. У нашій країні устремління до духовних основ, духовного потенціалу

завжди поєднувались з нівелюванням побутових цінностей. Але жорсткі рамки

економічної несвободи, відсутність економічних стимулів, низький рівень

життя, лібералізація економіки і зовнішньоекономічних зв’язків послужили

причиною ідеалізації західних цінностей, однією з основ монетаристського

ажіотажу у значної частини людей пострадянського періоду.

Не сам собою монетаризм виступає викривленням ціннісних орієнтирів, а

його використання за відсутності необхідних умов і передумов. Монетаризм як

системно оформлений напрямок економічної політики здатний реалізувати свій

потенціал тільки стосовно до такої економіки, в котрій грошові потоки

опосередковують як взаємозв’язки у сфері власне виробництва, так і

взаємодії в рамках трансакційної сфери, ступінь розвитку якої визначає

інституціальний механізм монетаристської економічної політики.

Не заперечуючи значимість моделей людини, розроблених соціологами,

психологами, біосоціологами, необхідно відзначити їх спільний недолік. Він

зводиться до недооцінки соціально-економічного аспекту праці і робочої

сили, перебільшенню методологічного індивідуалізму, ігноруванню

відмінностей між мотивацією найманого робітника і роботодавця, возз’єднання

праці і власності. Недоліком розглядуваних напрямків в дослідженні

людського фактора була їх обмеженість рамками виробничого процесу і

споживання. Питання формування людського фактора, його роль у перетворенні

соціального середовища, зміни економічної поведінки, викликаної підвищенням

рівня зрілості виробничо-економічного організму, посилення соціалізації та

гуманізації економіки не знайшли достатнього відображення у розглядуваних

моделях людини і концепціях трудової мотивації.

Багато цих та інших соціально-економічних явищ тією чи іншою

мірою враховані в теорії “людського капіталу”, формування якої

відбувалося наприкінці 50-х – на початку 60-х років нинішнього століття.

Виникнення концепції людського капіталу стало можливим завдяки публікаціям

американських економістів Г.Беккера, Т.Шульца, М.Флетчера та інших. Поява

цієї теорії передувала кардинальним змінам місця і ролі людини у розвитку

економіки та суспільства. У останні десятиріччя перевага в конкурентній

боротьбі вже не визначається розмірами країни, багатими природними

ресурсами, могутністю фінансового капіталу. Сьогодні економічне зростання,

суспільний прогрес вирішує рівень освіти, обсяг накопичених суспільством

знань, професійний та інтелектуальний потенціал людини.

На сучасному етапі продуктивні сили реалізуються і відтворюються

переважно у формі “людського капіталу”. Вкладення в нього виступають в

якості капіталізованого накопичення. Використання цих вкладів визначає

зростання доходів, розширення виробництва, підвищення їх соціальної віддачі

на мікро- та макрорівні. Тепер “людський капітал” є адекватною формою

вираження продуктивних сил людини і найнадійніший соціальний індикатор

розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки.

“Людський капітал” представляє собою складне економічне та соціальне

утворення. Це не тільки сукупність навичок, знань, здібностей, духовна

стабільність та інтелектуальна мобільність людини, здатність збирати,

аналізувати та використовувати все зростаючі потоки інформації, але й

реалізація всіх активів “людського капіталу” у процесі трудової діяльності

та вкладення у нього. Невід’ємним елементом “людського капіталу” є

мотивації, які необхідні для того, щоб процес його відтворення здійснювався

безперервно і в розширюваних масштабах.

Найважливішими складовими “людського капіталу” є освіта, виробничий

досвід, особисті здібності людини тощо. “Інвестиції в школи, у створення

знань і підвищення майстерності, - писав М.Флетчер, - дорівнюють

інвестиціям у сільське господарство, в машинобудування і в нове

будівництво. Вони служать збільшенню виробничого потенціалу економіки і

збільшенню темпів економічного зростання… Підвищення освіти пояснює майже

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12


ИНТЕРЕСНОЕ



© 2009 Все права защищены.