реферат скачать
 

Аналiз iнвестицiйної дiяльностi в умовах ринкової економiки

аналогічними по галузі, а також прослідити динаміку за певний період часу.

Основними цінними паперами у відповідності до закону України “Про

цінні папери і фодову біржу” є акції і облігації, решта походять від них.

Акція - це цінний папір без встановленого строку обігу, яка свідчить

про внесення відомого паю в капітал акціонерного товариства, і яка

підтверджує членство в цьому товаристві і праві її володаря на одержання

частки прибутку у вигляді дивідента, а також на участь в розподілі майна

при ліквідації акціонерного товариства.

Таким чином, участь банку в капіталі акціонерного товариства дозволяє

вишукати дивіденти на вкладений капітал, а також бути співвласником даного

товариства.

В теперішній час банкам дозволено створювати дочірні підприємства,

котрим вони можуть передавати частину своїх функцій. Так, декотрі банки

передають свої операції по оренді обладнання дочірнім лізинговим компаніям.

Дуже вигідно банку бути засновником страхового акціонерного

товариства, яке буде страхувати клієнтів цього банку, що забезпечило б

повернення виданих кредитів.

Банк також може придбати акції товарних і фондових бірж, якщо вони

створені в формі акціонерного товариства. Це дає банкам членство на біржі,

де вони можуть проводити біржеві операції від свого імені або по дорученню

своїх клієнтів.

Вкладення в облігації (свідоцтва про внесення їх власником грошових

засобів і які підтверджують зобов’язання відрахувань йому номінальної

вартості цього цінного паперу в передбаченний в ній строк з виплатою

фіксованого проценту) є менш ризиковим порівнянно з вкладенням в акції.

Найнадійнишим і безпечним на фондовому ринку рахуються державні

боргові зобов’язання. Так, за всю історію існування цього виду цінних

паперів в США не було ні одного випадку неплатежу.

В Україні на теперішній час важко гарантувати ліквідність державних

позик через нестабільність і хронічний дефіцит державного бюджету.

Активні операції комерційних банків включають в себе також облік та

дисконт векселів. Вексель являє собою цінний папір, котрий засвідчує про

безумовну грошовому зобов’язанність векселедавця оплатити після наступлення

строку певну суму грошей власнику векскля (векселетримачу).

Вексельний обіг на Україні було введено у відповідності з Постановою

Верховної Ради від 17 червня 1992р. “Про застосування векселів в

господарському обігу України”.

Якщо векселетримач зацікавлений в достроковому поверненні коштів,

відокремлених від розрахунків, він може продати боргове зобов’язання

комерційному банку. Вексель передається банку при наявності повного

передаваємого напису - індосамента, котрий означає перехід права одержання

платежу по борговому зобов’язанню до банку.

Головною умовою прийняття векселів до обліку в комерційному банку є

ліквідність векселя, котра визначається надійністю платника по векселю та

строкам погашення боргового зобов’язання.

Облік векселів ведеться по ціні нижчій ніж його номінальна вартість

на облікову ставку.

При вексельних операціях повинно пердбачатись і забезпечуватись

захист прав тримача векселя нормативними документами і впершу чергу законом

“Про банкрутство”.

Таким чином, із розвитком ринку цінних паперів в Україні у кожного

комерційного банку повинна підвищуватись питома вага вкладення в цінні

папери.

На жаль, в теперішній час в Україні інвестиційна діяльність

комерційних банків практично зведена до нуля. У відповідності з Постановою

Кабінету Міністрів України “Про внесення змін та доповнень в закон України

про банки і банківську діяльність” комерційним банкам забороняється мати

загальну суму вкладень в статутні фонди інших підприємств і організацій

більше 10% їх власного статутного фонду. При цьому частина комерційного

банку в статутному фонді одного із підприємств або організації не може

перевищувати 15% статуного фонду цього підприємства.

Інвестиційна діяльність комерційного банку здійснюється робітниками

його відділу інвестицій. Функція інвестування потребує систематичного

аналізу ризику придбаних цінних паперів, оцінку якості цих паперів,

визначення можливості банку здійснювати інвестиції. Для цього необхідно

ретельне, безперервне та кваліфіковане спостереження та вивчення ринку

цінних паперів.

Таким чином, любий комерційний банк здійснює одну чи другу

інвестиційну політику. Основними чинниками, які впливають на інвестиційну

політику, є дохідність, ліквідність, готовність йти на великий ризик або,

навпаки, жертвувати прибутковістю для забезпечення ліквідності.

Періодично робітники інвестиційного відділу готують для правління

звіти про інвестиційну діяльність. Основними показниками цих звітів є

ступінь диверсифікації, якість та строки цінних паперів, данні про аналіз

інвестиційного портфеля.

По мірі необхідності, в залежності від умов функціонування банку, їх

інвестиційна діяльність переглядається і обновлюється.

3.2. Інвестиційні операції банків

та ризик пов’язаний із ними.

Дуже часто кредитні операції банків (позики) вважають за інвестиційні

операції. На це є свої причини. Позики і інвестиції мають мають подібностей

і розбіжностей між собою. Так розглянемо ж ці подібності і відмінності.

В світовій практиці позичкові і інвестиційні операції комерційних

банків є найбільш важливими, оскільки вони являють собою банківську

діяльність, за допомогою якої кредитні установи пускають в обіг свої

ресурси з ціллю одержання прибутку.

Іншою важливою особливостю, яка об’єднує ці операції можна назвати їх

дохідність. Інвестиційні і позичкові операції є найпривабливішими в

банківській діяльності, вони займають найбільшу питому вагу у складі

активів комерційного банку.

Крім цього, з іншої сторони інвестиційні і позичкові операції мають

розбіжності.

Позика являє собою вкладення коштів на відносно короткий період часу з

умовою повернення її або її еквівалента в сумі, яка перевищує початкову, на

позичковий процент. Інвестування - це використання грошей з метою

забезпечення довготривалого періоду часу, причому, до того, як вкладенні

кошти будуть поверненні в банк.

Клієнт звертається в банк за позикою при винекненні потреби в нього у

грошах, яку він не може покрити власними коштами. Таким чином, при

кредитуванні ініціатором угоди звичайно виступає позичальник, а при

інвестуванні ініціатива належить банку, який намагається вкласти кошти в

цінні папери з метою одержання прибутку.

Як правило, при кредитуванні банк є головний і один з небагатьох

кредиторів, тоді як в інвестиційному процесі він, як правило, один з

багатьох кредиторів. Із цього можна припустити ще одну розбіжність між

позичковим та інвестиційним процесами: кредитування пов`язане з особистими

стосунками банку з позичальником, інвестування ж являє собою обезособлену

діяльність.

Між позичковими і інвестиційними операціями комерційних банків існує

тісний взаємозв’язок. Оскільки ці операції є найбільш дохідними, то як

правило, вони представляють для банку суттєвий ризик. Ось чому банки

зобов’язанні підтримувати оптимальну структуру своїх активів і в залежності

від економічної ситуації змінювати її або на користь позик, або на користь

інвестицій.

Наприклад, банк, який надав позики першокласним позичальникам та має

гарантії повернення вкладених коштів, а також володіє стійкими вкладами,

може взяти на себе великий ризик по відношенню до інвестиційних операцій.

Але іноді більш вигідно, що б банк проводив широку позичкову політику і

обережну інвестиційну політику. Це означає готовність надати позики у

великому обсязі. Ризик, викликаний цими операціями буде зрівноважений

ліквідним портфелем інвестицій.

Якщо у банка випадково виникає потреба у коштах через вилучення

клієнтами своїх вкладів або одержання заявок на позики, які перевищують

наявні ресурси, він може поміняти і обсяг інвестиційного портфеля і при

необхідності зменшити розмір позичкового капіталу. Це здійснюється шляхом

продажу цінних паперів, в котрі були вкладені кошти, погашення позик,

наданих до запитання, непоновлених кредитів, строк погашення котрих

закінчується.

Для банківських інвестицій характерні фактори ризику.

Оцінка ризику і доходності - це цей фундамент, за допомогою якого

приймаються раціональні та обрунтовані рішення про вкладення коштів.

Ризик, притаманний банківським інвестиціям, можна умовно розділити на

три таких вида: кредитний ризик, ринковий ризик і процентний ризик.

Кредитний ризик характерний для цінних паперів, котрі пов`язані з

імовірністю того, що він буде неспроможний виконати свої фінансові

зобов`язання.

Ринковий ризик витікає з того, що привабливість деяких паперів як

об`єкта вкладення може бути частково втрачена, так що їх продаж буде

можливий тільки з великою скидкою.

Процентний ризик пов`язаний із закріпленням відсотка по облігаціях в

договірному порядку з момента їх випуску й відносною свободою коливань

ринкових ставок вгору і вниз. Чим далі строк погашення облігації, тим вищий

ризик, пов`язаний з динамікою ставки відсотка.

Здійснюючи інвестиційні операції, банки слідкують за рівнем їх

дохідності. Віддача від вкладенних коштів повина пропорційно відповідати

ризикованості вкладень (див. малюнок 3.1.).

Малюнок 3.1.

Співвідношення ризику і дохідності[13].

Х1 Х2

Коли ризик не існує банк одержить прибуток Y3, при ризику Х1 дохід

буде Y2, при ризику Х2 - відповідно Y1. В звичайних умовах, як правило,

низький ризик дає низьку віддачу, а високий пов’язаний з високими доходами.

Ціни облігацій і доходів по ним взаємозалежні. При низьких цінах

доходи від облігацій високі, і навпаки. Банк, котрий купляє облігації по

низьким процентним ставкам, ризикує можливим зменшенням вартості

інвестиційного портфелю у випадку підвищення ставок.

При зниженні процентних ставок ринкова вартість збільшиться.

Часто банки позбавлені іншого вибору, крім як взяти на себе втрати від

продажу облігацій по підвищеним процентним ставкам в період виникнення

необхідності в коштах через вилучення клієнтами своїх вкладів або

підвищення попиту на кредит.

Кожен банк при управлінні своїми активами формує первинні та вторинні

резерви. До первинних відносяться касова готівка і прирівненні до неї

кошти, до вторинних - ліквідні цінні папери, в основному державні боргові

зобов’язання.

Таким чином, цінні папери, які входять в інвестиційний портфель, у

відповідності з їх функціональним призначенням поділяються на інвестиції і

вторинні ліквідні резерви. Між ними існує чітка відмінність - ступінь

ліквідності. Ліквідні вторинні резерви можна негайно перетворити в

готівкові гроші шляхом продажу на ринку цінних паперів. В цьому відношені

багато цінних паперів із інвестиційного портфелю мають таку ж ліквідність,

як і цінні папери, які входять до вторинного резерву. Але ліквідність

залежить також від строків цінних паперів. Чим дальший строк погашення

боргового зобов’язання, тим вища імовірність зміни його ринкової вартості

із зміною процентної ставки. Ось чому, наприклад, довгострокові облігації

уряду менш ліквідні, ніж короткострокові казначейські векселі, хоча ці

папери випускає один емітент - скарбниця. Це залежить від того, що

облігаціям притаманий більший ризик через зміну процентних ставок по ним.

Інвестиційні цінні папери розраховані на більш довший термін, ніж

цінні папери вторинних резервів. Граничні терміни цінних паперів, котрі

відносяться до вторинних резервів, залежать від керівництва банку. Тому

цінні папери весь час переходять із категорії інвестицій в вторинні

резерви. Наприклад, якщо по довгостроковим облігаціям уряду (котрі при

придбанні були віднесені до інвестицій) залишився строк до погашення,

рівний строку, який встановив банк по цінним паперам вторинних резервів, їх

можна віднести до ліквідних активів.

Як вже відмічалось, здійснюючи інвестиції в цінні папери комерційний

банк переслідує найважливішу ціль - регулювання платоспроможності і

ліквідності. Для безперервності платежів по кореспонденському рахунку банк

може використати різні методи. Так, багато банків зберігають на

кореспондентському рахунку великі суми коштів для забезпечення майбутніх

платежів, беруть кредити в інших банках. Однак ці методи мають в собі деякі

недоліки.

Найбільш прийнятним та раціональним методом підтримки ліквідності є

розглянутий вище метод вкладення коштів в високоліквідні цінні папери,

котрі при винекненні потреби легко реалізуються. За рахунок одержаної

виручки від реалізації здійснюються платежі по кореспондентському рахунку.

З метою підвищення доходів, зменшення ризику втрат через зниження

курсу цінних паперів в сучасних умовах банки застосовують сильну техніку

управління інвестиційним портфелем.

Основним методом зменшення ризику втрат є диверсифікація вкладень,

коли капітал розподіляється між багатьма цінними паперами різної якості та

різних термінів погашення.

Слід також відмітити, що за допомогою диверсифікації неможна уникнути

ризику, але можна його зиеншити.

При диверсифікації рекомендується обмежувати вкладення коштів в

певний вид цінних паперів в розмірі 10% загальної вартості портфеля. По

мірі розширення вмісту портфеля цей рубіж може зменшуватись до 5% і менше.

Інший метод зменшення ризику, це метод “Штанги”.

Багато які з комерційних банків в інвестиційній діяльності

дотримуються стратегії “Штанги”. При такому підході суттєва доля

інвестиційного портфеля складається із довгострокових зобов`язань,

зрівноважених короткостроковими цінними паперами, при відсутності або

невеликій кількості середньострокових цінних паперів.

При використанні метода “Штанги” сума вкладень в довгострокові

боргові зобов’язання і час, коли вони здійснюються, залежать від рівня і

динаміки довгострокових ставок.

Якщо прогноз банку вказує на зниження довгострокових процентних

ставок, здійснюється купівля довгострокових цінних паперів. При зниженні

короткострокових процентних ставок доцільно вкладення в короткострокові

зобов’язання.

Стратегію “Штанги” можуть вільно використовувати банки, котрі мають

точні прогнози по відношенню динаміки процентних ставок. При таких умовах

цей метод є дуже результативний і раціональний.

Однак диверсифікація не означає придбання любих цінних паперів

різних видів, а має на меті кваліфікований підхід і точні розрахунки.

Диверсифікацію не можна розцінювати тільки як скрупульозний розподіл цінних

паперів по їх строкам і якості. Надто велика диверсифікація може негативно

вплинути на ефективність інвестиційного портфелю.

В останній час великого значення набувають такі операції банку як

факторинг і лізинг. Факторинг - це одна з нетрадиційних послуг, що виникла

в США у 1890 р. Він являє собою купівлю банком у клієнта права вимоги

боргу. Як правило, банк купує дебіторські рахунки, пов`язані з поставкою

товарів чи наданням послуг. Факторинг оформляється складанням між банком і

клієнтом спеціального договору. До обов`язків банку входять не тільки

стягнення боргу, але й функції по обслуговуванню останнього: аналіз

кредитної можливості боржника, інкасація, прийняття на себе ризику несплати

і т.д. Клієнт, що продав дебіторський борг, отримує від банку гроші у

розмірі 80-90% суми боргу; 10-20% суми, що залишились, банк тимчасово

стягує у вигляді компенсації ризику до погашення боргу в розмірі 1-2%

загальної суми куплених банком рахунків; позичкового процента, нарахованого

на виданий клієнту аванс.

Другий вид операцій - лізинг - також виник у США в 50-ті роки і являє

собою різновид довгострокового кредиту, який надається у натуральній формі

і погашається клієнтом в розстрочку.

Лізинговий механізм полягає у наступному. На прохання клієнта банк

набуває певне майно, (устаткування, транспортні засоби, коип`ютери тощо) і

приймає на себе практично всі зобов`язання власника, включаючи

відповідальність за збереження майна, внесення страхових платежів, оплату

майнових податків. Клієнт, на прохання якого було куплено майно, складає з

банком строковий договір оренди, в якому визначаються, поряд з іншими

умовами, розмір орендної плати і періодичність її внесення. Орендна плата

складається з двох величин: вартості майна і комісійної винагороди за

лізінгові послуги, що дорівнює відсотку за кредит. Прибуток банку від

лізингових операцій складається з: лізингового відсотка і залишкової

вартості майна до моменту закінчення строку оренди. Відсоткова плата за

лізингову послугу нижча від позичкового відсотка, тому клієнту вигідніше

користуватися лізингом, ніж брати грошову позику для купівлі дорогого

обладнання.

Існує три форми лізингу:

- оперативний - 3-5 років;

- лізинг нерухомості - 15-20 років;

- фінансовий лізинг - 2-6 років.

Висновки.

Інвестиційна діяльність в Україні ще перебуває в стані становлення,

причому цей процес відстає від потреб реформування економіки. У цьому

виявляється взаємозалежність всієї економічної системи та інвестиційної

діяльності, яка є джерелом фінансування господарського механізму. Основною

причиною слабкості інвестиційної діяльності в Україні є не стільки

законодавча та правова база, скільки економічна криза, спад виробництва,

розрив традиційних господарських зв’язків.

Лібералізація та безконрольне зростання цін спричинило велику нестачу

оборотних засобів і коштів для інвестицій.

При написанні роботи були виявлені такі недоліки:

мала частка банківських інвестицій, в зв’язку із складним становищем в

Україні.

Необхідно змінити цю частку, оскільки це є одним із найважливіших

компонентів НТП. Для зміни цієї частки потрібно:

залучити іноземні інвестиції;

під’єднати Україну до ЄЕС;

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6


ИНТЕРЕСНОЕ



© 2009 Все права защищены.